Рудий паросток любові
Тоня стояла на колінах, вириваючи бур’ян між грядками, коли почула голос за хвірткою. Витерла піт з чола, розпрямила спину та вийшла у двір. Там, біля воріт, стояла незнайома жінка, років за сорок.
— Тоне, вітаю. Розмова є, — почала вона впевнено.
— Вітаю… Заходь, коли прийшла, — сухо відповіла Тоня та впустила її у двір.
У хаті, поки закипав чайник, Тоня нишком розглядала незнайомку. Обличчя втомлене, очі примружені від сонця. Чого б вона не хотіла — легкої розмови точно не буде.
— Мене звати Наталя. Ми з тобою не знайомі, але я про тебе наслухалась. Не буду м’яти слова… У твого покійного чоловіка є син. Хлопчикові три роки. Його звати Миколка.
Тоня завмерла, мовчки вдивляючись у гостю. Та виглядала занадто дорослою, щоб бути матір’ю дитини.
— Та не мій він, — зрозуміла Тоня її погляд. — У сусідки моєї, Оленки. Твій Іванко до неї заходив… Ну й вийшло. Хлопчисько рудий, веснянистий — копія твій чоловік. Навіть експертизу не треба. Тільки от… Оленка померла. Пневмонію запустила, не встигла. Хлопчик тепер сирота.
Тоня мовчала, стискаючи глечик у руках.
— Оленка без родини була, нікого в неї. Працювала у крамниці, знімала кімнату. Хлопця, якщо ніхто не забере, у дитбудинок відправлять. А ти — дружина Івана, у вас дві дівчинки. По крові він не чужий. Рідний брат твоїм дочкам.
— А мені до того що? У мене свої діти! Це ви хочете, щоб я чужу дитину на себе взяла? Та ще й після такого! — голос Тоні затремтів. — Сама ти спробуй його підняти, коли така добра.
— Моя справа сказати. А ти вирішуй. Хлопчик добрий, ласий… У лікарні зараз. Документи оформляють. Час іде, — з цими словами Наталя підвелася та пішла.
Тоня залишилася сидіти у кухні. Чай охолов, а в голові випливали минулі роки.
Івана вона зустріла після університету. Рудий, веселий, з віршами та дурнуватими жартами. Через рік одружилися, бабуся залишила їм хату. Народилися Марійка, потім Оксанка. Грошей завжди не вистачало, але вони трималися. А потім Іван почав пити. Зникав на дні, брехав, втрачав роботу. Тоня працювала на знос, думала про розлучення. А він — загинув, п’яний потрапив під машину.
Плакали всі. Навіть Оксанка, зовсім мала. А тепер, виходить, у Івана був син…
У цю мить у хату влетіла Марійка.
— Мам, чого сумна? Ми у кіно збираємося, а я їсти хочу…
Тоня мовчки поставила на стіл миску з вареною картоплею та сосисками.
— А ти знаєш, що у тебе є брат?
— Що? Який ще брат? — Марійка завмерла.
— Син нашого батька. Три роки. Мати його померла. Хлопця у дитбудинок збираються. Ось так.
— А ти його знаєш? Матір?
— Ні. Кажуть, Оленка, не місцева. Працювала продавчинею. Усе.
Наступного дня Марійка підійшла до Тоні у кухні.
— Мам, ми з Оксанкою їздили у лікарню. Бачили Миколку. Він… він на нас схожий, мам. Пухкощокий, рудий. Стоїть у ліжечку й тягне рученята. Ми йому яблуко дали, апельсин. Він плакав, маму кликав…
— Що ви видумали?! — зірвалася Тоня. — Я сама працюю, ви вчитеся, грошей ледве вистачає, а ви мені ще дитину? Та як ти собі це уявляєш?
— Мам, ти сама завжди казала — діти не винні. Його ж не з дерева зірвали, він наш. Рідний. Він не винен, що батько його нагуляв!
— Грошей нема! — вигукнула Тоня. — Оксанку треба вчити, тобі вступати, і мені рот зайвий у хаті?
— А якщо оформити опіку, допомогу дадуть. Мам, ти ж жінка… подивися на нього. Просто подивися.
Тоня здалася на третій день. Поїхала у лікарню. На посту стояла медсестра.
— Хлопчик Миколка… Три роки. Кажуть, його у дитбудинок збираються…
— А ви йому хто?
— Дружина його батька. Померлого… хочу подивитися, просто глянути…
— Учора дівчата були. Ваші, як зрозуміла. Він тепер без кінця плаче. Ну, ідіть.
Тоня відчинила двері. І завмерла. У ліжечку сидів рудий хлопчик. Точнісінько Іван. Очі блакитні, кучеряве волосся.
— Тіто… — прошепотів він. — А мама де моя?
— Мами нема, Миколенько…
Він розридався. Тоня підійшла, взяла його на руки. Гладячи по голівці, відчула, як щось всередині обірвалося.
— Забери мене… Я їсти хочу… Я додому хочу…
Наступного дня Тоня зібрала документи. Пішла з роботи раніше, підписала згоду на опіку. Подала прохання.
Минуло п’ятнадцять років.
— Мам, ну ти не переймайся. Обіцяю, усе буде добре. Командира послухаюся, писатиму. Рік — дрібниці, пролетить. А потім на СТО до Сашкового дядька влаштуюся, ти ж знаєш, я з машинами на «ти».
— Мій майстер… — Тоня провелаТоня притулила його до серця, усміхаючись крізь сльози, бо знала — найважливіші рішення в житті робляться не розумом, а душею.
