Рудий паросток любові
Тоня стояла на колінах, вириваючи бур’ян між грядками, коли почула голос за каліткою. Втерла піт з чола, випрямила спину і вийшла у двір. Там біля воріт стояла незнайома жінка, років за сорок.
— Тоню, вітаю. Розмова є, — почала вона впевнено.
— Вітаю… Заходь, коли прийшла, — сухо відповіла Тоня і впустила її у двір.
У хаті, доки закипав чайник, Тоня вподобайки розглядала незнайомку. Обличчя втомлене, очі примружені від сонця. Що біда не приходила — легкої бесіди точно не буде.
— Мене звати Наталя. Ми з тобою не знайомі, але я про тебе чула. Не буду ходити навколо… У твого покійного чоловіка є син. Хлопчикові три роки. Звати його Денис.
Тоня завмерла, мовчки вдивляючись у гостю. Та виглядала занадто дорослою, щоб бути матір’ю дитини.
— Та не мій він, — зрозуміла Тоня її погляд. — У моєї сусідки, Оленки. Твій Ігор до неї заходив… Ну й вийшло. Хлопчак рудий, в веснушках — копія твій чоловік. Навіть експертизи не треба. Тільки от… Оленка померла. Запустила пневмонію, не дотягла. Хлопчик тепер сирота.
Тоня мовчала, стискаючи чашку в руках.
— Оля родичів не мала, нікого. Працювала у крамниці, знімала кімнату. Хлопця, якщо ніхто не забере, у дитбудинок відправлять. А ти — дружина Ігоря, у вас дві доньки. За кров’ю він не чужий. Рідний брат твоїм дівчаткам.
— А мені до того що? У мене свої діти! Ви хочете, щоб я чужу дитину на себе взяла? Та ще й після такого! — голос Тоні затремтів. — Сама його підіймай, коли така добра.
— Моя справа сказати. А твоя — вирішити. Хлопчик добрий, лагідний… У лікарні зараз. Документи оформляють. Час іде, — з цими словами Наталя підвелася і пішла.
Тоня залишилася сидіти у кухні. Чай охолонув, а в голові виринали минулі роки.
Ігоря вона зустріла після університету. Рудий, веселий, з віршами і дурними жартами. За рік одружилися, бабуся залишила їм хату. Народилися Даринка, потім Марійка. Грошей завжди не вистачало, але вони трималися. А потім Ігор почав пити. Зникав на дні, бреднями годував, роботу губив. Тоня працювала на знос, думала про розлучення. А він — загинув, п’яний під машину потрапив.
Плакали всі. Навіть Марійка, зовсім маленька. А тепер, виходить, у Ігоря був син…
У цю мить у хату влетіла Даринка.
— Мам, чого сумна? Ми в кіно збираємося, а я їсти хочу…
Тоня мовчки поставила на стіл миску з вареною картоплею та ковбаскою.
— А ти знаєш, що в тебе є брат?
— Що? Який ще брат? — Даринка завмерла.
— Син нашого батька. Три роки. Мати його померла. Хлопця у дитбудинок збираються. Отак.
— А ти його знаєш? Матір?
— Ні. Кажуть, Оля, не місцева. Працювала продавчинею. Усе.
Наступного дня Даринка підійшла до Тоні на кухні.
— Мам, ми з Марійкою їздили до лікарні. Бачили Дениса. Він… він схожий на нас, мам. Повнолиций, рудий. Стоїть у ліжечку і рученята простягає. Ми йому яблуко дали, мандаринку. Він плакав, маму кликав…
— Що ви видумали?! — зірвалася Тоня. — Я одна працюю, ви вчитеся, грошей ледве вистачає, а ви мені ще дитину? Та як ти собі це уявляєш?
— Мам, ти сама завжди казала — діти не винні. Його ж не з дерева зірвали, він наш. Рідний. Він не винен, що батько його привів!
— Грошей нема! — викрикнула Тоня. — Марійку треба вчити, тобі вступати, і мені зайвий рот у хаті?
— А якщо оформити опіку, допомогу дадуть. Мам, ти ж жінка… подивись на нього. Просто подивись.
Тоня здалася на третій день. Пішла до лікарні. На посту стояла медсестра.
— Хлопчик Денис… Три роки. Говорять, його в дитбудинок збираються…
— А ви йому хто?
— Дружина його батька. Померлого… хочу подивитися, просто глянути…
— Учора дівчатка були. Ваші, як зрозуміла. Він тепер без кінця плаче. Ну, ідіть.
Тоня відкрила двері. І завмерла. У ліжечку сидів рудий хлопчик. Точнісінько Ігор. Очі блакитні, кучеряві.
— Тітонько… — прошепотів він. — А де моя мама?
— Мами нема, Денисю…
Він розридався. Тоня підійшла, взяла його на руки. Гладячи по головці, відчула, як щось усередині обірвалося.
— Забери мене… Я їсти хочу… Я додому хочу…
Наступного дня Тоня зібрала документи. Пішла з роботи раніше, підписала згоду на опіку. Подала прохання.
Минуло п’ятнадцять років.
— Мам, ну ти не переживай. Обіцяю, все буде добре. Командира слухатимуся, писатиму. Рік — дурниці, пролетить. А потім на СТО до Вовчиного дядька влаштуюся, ти ж знаєш, я з машинами на «ти».
— Мій майстрику… — Тоня провела рукою по рудим кучерямРука Тоні злегка затремтіла, але вона посміхнулася, пам’ятаючи, як колись цей малий зміг виростити в її серці любов, яка перемогла всю гіркочу минулого.
