— Я все вирішив, мамо! Досить! — Іванко дивився у вікно, стиснувши губи.
— Ти… ти зрадник, Іванку! — голос матері тремтів, у ньому плило розпач та докір.
— Зрадник? Я?! — хлопчина захлипнув від обурення й, різко повернувшись, вискочив із кімнати.
Він грюкнув дверима, кинувся на ліжко й зарив обличчя у подушку. Гнів клекотів усередині, але його почали змінювати спогади — теплі, пахучі літом та щастям.
Коли Іванкові виповнилося вісім, батько подарував йому мрійливий велосипед — яскраво-синій, трюковий, блискучий. Хлопчина був у захваті: від ранку до ночі ганяв із друзями у дворі, забувши про все на світі. Навіть про те, що в тата скоро теж день народження. Нагадав дід.
— Іванку, а подарунок для батька вже готуєш? — тихо запитав він, коли вони сиділи удвох на веранді.
— Ні, дідусю… я й не подумав…
— Ну, нічого. Якщо хочеш — разом зробимо. У мене є ідея.
Два тижні вони виготовляли дерев’яну ключницю. Вирізали, випалювали, шліфували, прикручували гачки. Іванко працював нарівні з дідом, і навіть велосипед лишив у кутку.
У день народження батько був якимось особливо веселим та загадковим. Подякував за подарунок, обійняв сина, з дідом потиснувся. А потім, під загальний сміх, виніс із веранди плетений кошик.
У ньому спав цуценя. Чорне, гладке, з блискучою вовною.
— Знайомтесь: це Байрак. Мій подарунок собі. Мрія дитинства.
— Сашку, ти з глузду з’їхав! — мати розвела руками. — Собаку?!
— Та не таку ж — він же як ведмежа! — засміявся батько, і його щаслива, майже дитяча усмішка роззброїла всіх.
Байрака полюбили відразу. Американський бульдог, він ріс, як на дріжджах. Став міцним, широкогрудим, спокійним і добрим. Він обожнював батька — слідував за ним усюди, охороняв, супроводжував. А потім… одного разу врятував його.
Пізнього вечора в парку на батька напали двоє. Ніж, погрози. І раптом із чагарників вивалився Байрак — чорний, як ніч, грізний, як тінь. Сам лише його вигляд змусив нападників відступати.
— Якби вони знали, що він й мухи не скривдить… — розповідав потім батько з посмішкою.
Але найстрашніше почалося пізніше. Хвороба. Лейкоз. За кілька місяців батько згас — наче свічка на вітрі. Іванкові було лише дванадцять. І Байрак став його тінню.
Зараз Іванкові — п’ятнадцять. Рік тому в їхньому житті з’явився Богдан. Нормальний чоловік. Поважний. Але кілька місяців тому, коли він остаточно переїхав, виявилося, що в нього сильна алергія на собак.
Мама спочатку намагалася все згладити, але потім почала говорити прямо: «Треба віддати Байрака». Мовляв, Богдан — тепер родина. А собака… Іванко слухав і не вірив. Невже можна зрадити того, хто не зрадив тебе?
Він обійшов друзів, пропонував забрати Байрака — даремно. Старий бульдог не влаштовував нікого. Віддати дідові — не варіант: старий і сам ледь ходить, де вже за собакою дивитися…
— До притулку не віддам! — сказав Іванко напередодні останньої розмови.
— Але Богдан — наш. Він тепер частина родини… — плакала мати. — Тобі що, собака дорожча за людину?
— Дорожча за Богдана — так, — видихнув Іванко. — Бо він — моя родина. А Байрак — татова родина. І моя. І твоя, мамо. Давай ми з ним підемо до діда. Ми не завада.
— А я як? На два доми розриватися? Я ж працюю, Іванку…
Він мовчки показав на ключницю, яку колись зробив із дідом. На ній висів повідок Байрака.
— Я вже все вирішив.
— Зрадник! — прошепотіла вона, і голос здригнувся.
Пізніше дід сам подзвонив матері.
— Лідочко, та нехай він у мене живе. Там і школа дистанційна. І мені, чесно кажучи, легше з онуком. І Байрак нехай буде. Не перший день живемо…
І Богдан раптом сказав:
— Лідо, відпусти його. Хлопець дорослий. І собаці не буде погано. Нащо душити?
Іванко приїхав з Байраком і спортивною сумкою. Пес, щасливо порикуючи, одразу розвалився біля дідового телевізора. Все стало на свої місця.
А потім одного разу дід сам подзвонив — голос був тихим, тривожним.
— Іванку, щось серце стискає. Приїжджай…
Іванко зірвався з занять, мчав додому. Сусідка встигла викликати швидку, але тепер сиділа біля ліжка діда, тривожно поглядаючи на годинник.
— Дякую вам, Марічко. Далі — самі.
Швидка приїхала швидко. Лікар зробив укол. Молода фельдшеричка на ім’я Олеся завагалася біля порогу, дивлячись на Байрака.
— Не бійтеся, він добрий, — поспішно сказав Іванко.
— Та я й не боюся, — Олеся посміхнулася й увійшла в кімнату.
Лікар виписав рекомендації й сказав, що краще робити капельниці вдома.
— Є кому?
— Ні… — Іванко розгублено розвів руками.
— Олесю, візьОлеся поглянула на Байрака, який лежав, піднявши вуха, немов чекаючи її відповіді.
