Луна покинутого дитинства: рана, що не загоюється
У п’ятому класі Олеся зламала ногу й опинилася в лікарні. Біль і страх відступали перед надією: раптом тепер тато прийде, принесе цукерки, обійме? Мати сиділа поруч, але її очі були порожніми, а сердце — закритим. За проханням доньки Наталі подзвонила Андрію, але він не прийшов. Виявилося, він збирався у відпустку з новою коханою і не планував міняти плани заради «колишньої» родини. Олеся, лежачи в лікарняній палаті, вперше відчула себе нікому не потрібною.
Підліткові роки стали для неї часом бунту. Олеся протестувала проти всього: відмовлялася вчитися, тікала з дому, сварилася з матір’ю та бабусею. Наталя в такі моменти мовчки йшла до своєї кімнати, її обличчя залишалося кам’яним. Бабуся, зморщена й тендітна, метушилася між ними, намагаючись примирити, але сили її танули. Саме вона купила Олесі сукню на випускний — найкрасивішу, яку змогла знайти. Але свято не принесло радості: батько знову проігнорував запрошення, навіть не потурбувавшись відповісти.
Олеся обрала професію навмання — перший безкоштовний варіант, бо грошей на платне навчання в родині не було. Одного разу, зібравшись із духом, вона подзвонила батькові. Але його слова: «У вас із матір’ю своє життя, у мене — своє. Годі мене чіпати!» — вдарили, як ляпас. Вона нікому не розповіла про цей дзвінок. Сховавшись у міському парку, проплакала півдня, ховаючись від цікавих очей. Біль непотрібності, змішаний із гордістю, роз’їдав її зсередини, як отрута.
Після закінчення навчання Олеся влаштувалася на роботу й зустріла Івана — доброго, надійного чоловіка, за якого вирішила вийти заміж. Під час підготовки до весілля батьки Івана наполягли, щоб запросили батька Олесі, Петра Степановича. Їй було соромно зізнатися, що він не прийде — просто тому, що йому це не потрібно. Але, не бажають затьмарювати свято, вони з Іваном відвезли запрошення Петру та його дружині.
Зустріч була холодною. Петро поспішав на ділову зустріч і ледве глянув на доньку та її нареченого. Кинувши листівку в бардачок авто, він поспішив відчинити двері своїй дружині — ефектній жінці в дорогій сукні, яка царственно пройшла повз, обдарувавши пару поблажливим кивком. Вона навіть не запитала, навіщо вони прийшли, явно поспішаючи на чергове світське заходище.
На весіллі роль батька Олесі виконав її дядько, брат матері. Петро не надіслав ні привітання, ні пояснень. Олеся знала, що шансів на його появу немає, але в глибині душі все ж теплілася надія. Вона померла того дня, коли Олеся, у білій сукні, усвідомила, що батько остаточно викреслив її із свВона зітхнула, провела рукою по сукні і з усмішкою пішла до танцю, де її вже нестерпно чекали Іван, діти — і вся її справжня родина.
