Зірки над нами: спогади про бабусь
У мене, як і в кожного, було дві бабусі. Різні, як день і ніч, але однаково віддані мені. Їх звали майже однаково: Ганна Федорівна, мамина мама, і Тетяна Федорівна, татова.
Ганна Федорівна жила в центрі містечка, у великій квартирі, заставленій книгами та старовинними меблями. Тато жартував, що вона «міська пані» — витончена, з легким відтінком гордості. Вона з’явилася в моєму житті першою. Тетяна Федорівна, навпаки, була сільською, простою. Мама посміхалася: «Три класи освіти, що з неї взяти?» Тато поправляв: «Не три, а семирічка!» Вона переїхала до нас, коли я пішов у шостий клас.
Коли мені виповнилося сім, Ганна Федорівна тяжко захворіла. Мама кинула роботу, перебралася до неї, щоб доглядати. Ми з татом залишилися в нашій маленькій квартирці, купленій на заощадження діда-вченого. Спочатку нам було весело: тато курив вдома, а я дивився телевізор до пізньої ночі. Але скоро нам стало нудно. Татові набридло готувати, мені — їсти сосиски. У підсумку ми переїхали до бабусі. Тимчасово, думали ми, але залишилися назавжди — на одну зарплату не виживеш, і нашу квартиру здали жильцям.
Поки бабуся хворіла, я намагався бути тихішим за воду. Її квартира була для мене загадкою: темні комори, високі шафи, важкі штори, за якими я ховався, граючи годинами. Але іноді я «перегинав».
— Заберіть цього бешкетника! — кричала бабуся. — Чому дитину не виховують?
— Ось і виховуйте, — бурчав тато.
— І виховуватиму! — погрожувала вона, але тут же ніжно гладила мене по голові.
І виховала. Мене віддали до першого класу, а бабуся вирішила вчити мене музиці, запевняючи, що в мене ідеальний слух.
— Хоч бігати по квартирі, як дикун, перестане, — нарікала вона.
Я сумно грав гами на піаніно, лічачи хвилини до кінця уроку. Тато ж направив мою енергію в інше русло — записав на самбо.
— Ви калічите дитину! — обурювалася бабуся. — У нього талант, а ви…
— А ви запитали, чи хоче він вашу музику? — сперечався тато.
Я не хотів ні музики, ні самбо. Я взагалі не знав, чого хочу.
Коли бабуся одужала, мама повернулася на роботу, а я залишився «на бабусі». Так я закінчив перший клас. Літо стало предметом суперечок: батьки вирішували, куди мене подіти, щоб дати бабусі відпочити. Після довгих дебатів мене відправили в село до Тетяни Федорівни.
Я боявся. Мама лякала її «семирічкою», Ганна Федорівна — «сільською бруднотою», жирною їжею, річкою, де я потону, грибами, якими отруюся, та лісом, де мене з’їсть вовк. Але село виявилося чудом. Поля, ставки, темний ліс на обрії. Кури, гуси, корови — все, що я бачив лише в книжках. Місцеві хлопці, за проханням бабусі, взяли мене «під крило». Шкарпетки, акуратно складені мамою, пилилися в валізі — усі бігали босоніж, не боячись ні бруду, ні коров’ячих лепешок.
Тетяна Федорівна була повною протилежністю Ганни. Тиха, з доброю усмішкою, вона дивилася на мене з такою любов’ю, що мені перехоплювало подих. Невисока, кругло*Я* *подивився* *на* *Катю* *і* *зрозумів,* *що* *саме* *в* *цій* *простості* *і* *щирості* *криється* *справжнє* *щастя,* *яке* *мені* *завіщали* *мої* *бабусі.*
