Зірки над нами: спогади про бабусь
У мене, як і в усіх, було дві бабусі. Різні, як день і ніч, але однаково віддані мені. Їх звали майже однаково: Ганна Федорівна, мамина мати, й Антоніна Федорівна, татова.
Ганна Федорівна жила в центрі містечка, у просторих покоях, де повно було книжок і старовинних меблів. Тато казав, що вона — «міська пані», витончена, з легким відтінком гордовитості. Вона з’явилася в моєму житті першою. Антоніна Федорівна, навпаки, була сільською, простою. Мама посміхалася: «Три класи освіти, що з неї взяти?» Тато виправляв: «Не три, а семирічка!» Вона переїхала до нас, коли я пішов у шостий клас.
Коли мені виповнилося сім, Ганна Федорівна тяжко захворіла. Мама кинула роботу й перебралася до неї, щоб доглядати. Ми з татом лишилися в нашій маленькій хаті, купленій на заощадження діда-вченого. Спочатку було весело: тато курив удома, а я дивився кіно до пізньої ночі. Але незабаром нам стало нудно. Татові набридло готувати, мені — їсти ковбаски. Зрештою ми переїхали до бабусі. Тимчасово, думали ми, але залишилися назавжди — на одну зарплатню не виживеш, і нашу хату здали наймачам.
Поки бабуся хворіла, я намагався бути тихіший за воду. Її дім був для мене загадкою: темні комори, високі шафи, важкі штори, за якими я ховався, граючи годинами. Але іноді я «перегинав палку».
— Заберіть цього бешкетника! — гукала бабуся. — Чого дитину не виховують?
— Ось і виховуйте, — відрізав тато.
— І виховаю! — погрожувала вона, але одразу ж лагідно гладила мене по голівці.
І виховала. Мене віддали до школи, а бабуся вирішила вчити мене музиці, запевняючи, що в мене ідеальний слух.
— Хоч бігати по хаті, як дикун, перестане, — бурчала вона.
Я сумно грав гами на фортепіано, відлічуючи хвилини до кінця уроку. Тато ж направив мою енергію в інше русло — записав на боротьбу.
— Ви калічите дитину! — обурювалася бабуся. — У нього талант, а ви…
— А ви спитали, чи хоче він вашу музику? — сперечався тато.
Я не хотів ні музики, ні боротьби. Я взагалі не знав, чого хочу.
Коли бабуся видужала, мама повернулася на роботу, а я лишився «на бабусі». Так я закінчив перший клас. Літо стало темою суперечок: батьки вирішували, куди мене подіти, щоб дати бабусі відпочити. Після довгих дебатів мене відправили до села до Антоніни Федорівни.
Я боявся. Мама лякала її «семирічкою», Ганна Федорівна — «сільською бруднотою», жирною їжею, річкою, де я втону, грибами, якими отруюся, і лісом, де мене з’їсть вовк. Але село виявилося дивом. Поля, ставки, темний ліс на обрії. Кури, гуси, корови — усе, що я бачив лише в книжках. Місцеві хлопці, за бабусиною проханням, взяли мене «під крило». Шкарпетки, акуратно складЯкось уночі, коли ми з Катею сиділи на лавці під зоряним небом, мені здалося, що десь там, високо, мої бабусі посміхаються нам та схвально ківають.
