Сюрприз із полум’ям: як Ігор майже спалив хату до 8 Березня
Світ у квартирі Оксани вибухнув ще до того, як вона переступила поріг. По сходах тягнуло димом, з підлоги стікала мильна вода, а повітря було напружене, наче самі стіни шепотіли: «Не заходь… Краще обійди». Але Оксана, жінка загартована, директорка великої компанії, не з тих, що відступають.
Відчинивши двері, вона кинула на полицю букет із корпоративу, скинула туфлі, немов позбавляючись всього виснаження дня, і встромила ноги в домашні капці. Хоча, враховуючи повсюдні калюжі, краще б підійшли гумові чоботи. Усередині щось дико бурчало, лупало, грілося. А в кутку навіжено вив кіт Ружак.
— Ігор?! Що тут, біса, коїться?! — гримкнула вона, пробираючись крізь пару і запах паленого масла.
Чоловік з’явився з глибини квартири. У спідній білизні, босий, обличчя у синцях і сажі, з фінгалом під оком і замотаною в рушник головою, наче бедуїн у пустелі. Вигляд його був такий, наче він не святкові приготування влаштовував, а з вогнеметниками під Бахмутом воював.
— Оксанко… Я думав, ти пізніше прийдеш… ну, корпоратив, ти ж там головна. Зазвичай ж до пізнього…
Оксана, навіть не здивувавшись, сіла на пуф, заплющила очі й різко промовила:
— Доповідай. Усе. Без «кохана» і «не хвилюйся». Я хвилювалася, коли в дев’яності на мене рекет наїхав. Хвилювалася, коли бізнес на межі краху стояв. Після цього паніку в мене не викликає ніщо. А тепер — розказуй, що тут наробив.
Ігор ковтнув.
— Хотів сюрприз. Свято. Ти ж у мене золото, заслужила… Вирішив прибрати, постирати, телятину запекти, підлогу вимити…
— Телятину? — уточнила Оксана.
— Не телятину… Пральну машинку. Вона потекла. Ну, не одразу. Спочатку телятину в духовку, потім у ванну, потім машинку. А там — кіт.
— Кіт живий?
— Ну… звісно! — образився Ігор. — Трохи мокрий. І на нервах. Клянуся, коли вмикав машинку — його там не було. Він якось потім… прослизнув.
— Прослизнув?! У ЗАТКНЕНУ машинку?!
— Ну, може, пройшов крізь…
Оксана втулила обличчя в долоні.
— Гаразд, продовжуй. Але покажи кота. Треба переконатися, що хоча б він живий.
— Е-е… Він у залі… прив’язаний. Для його ж безпеки. І щоб висох.
— Лапи на місці?
— Усі чотири. Тільки… тимчасово обездвижені.
— І далі?
— Пішов я, значить, білизну стирати, чую — смердить. Думаю: щось горить. Відчиняю духовку, а там м’ясо у вугіллі. Плеснув олії — воно спалахнуло. Брови підпалив. Тут кіт заревів. Я до пралки, а вона не відчиняється. А кіт за склом — очі, як у чорта. І реве! А я — між пеклом у печі та пеклом у машинці. Взяв гвинтівку (ну, лом там). Розбив. Кіт вискочив, і понеслось…
— Боже… — прошепотіла Оксана.
— Він розбив дві вази, обгадив килим, сорвав штори, подер обшарпав, розбив шампанське, сусіди знизу погрожували викликати міліцію та бабу-знахарку. А я його спіймав і прив’язав. Сушив. А тобі, Оксанко, сюрприз готував…
Оксана підвелася. Пройшла у зал. Побачене могло б вбити нервову жінку, але не її. Кіт — прив’язаний до батареї, з мордою, замотаною шарфом, дим у повітрі, калюжі, розбите скло. Все як у військовій хроніці. Ігор мітусився поруч, намагаючись пояснити:
— Він же не хотів сидіти. Я ж переживав, не висохне. І щоб не верещав — рот прикрив. Але все гаразд!
Оксана відв’язала кота, витерла його рушником з голови Ігоря, притиснула до себе.
— Наволоч ти, Ігор. Він же задихнутися міг. Хоча після пральної машинки йому тепер море по коліно.
Сівши з котом на диван, вона глянула на чоловіка:
— Ну?
— Що «ну»? — зітхнув той. — Повіситися зараз чи потім?
— Привітай, довбню. Сьогодні Восьме березня.
Ігор спалахнув, вискочив з кімнати, і за хвилину повернувся з урочистим виглядом, опустився перед дружиною на коліна, заклав руки за спину.
— Оксанко, сонце моє. Тридцять років ти зі мною, і я не надивлюся на тебе. Ти — сильна, гарна, терпляча і кохана. Зі святом тебе, з Жіночим днем!
Він простягнув коробочку з перснем і пом’ятий, подряпаний букет.
— Квіти були нормальні… поки кіт… ну, ти зрозуміла…
Оксана зітхнула, понюхала троянди.
— Вони навіть пахнуть. І, о диво — не гаррю. Ігор, більше жодних експериментів. Просто квіти. Просто обійми. Просто не підпалюй хату. Добре?
— Просто хотілося чогось особливого. Тобі ж на роботі шедеври дарять, а я… хотів щирості. Від душі. І з полум’ям. Ось і вийшло…
— Вийшло, —Кіт Ружак, мов справжній свідок цих подій, задоволено замурчав і примостився на колінах у Оксани, немов натякаючи, що навіть хаос може стати гарним початком свята.
