**Ціна однієї схованки: як Вітя ледь не залишився без дружини**
Рита вийшла у двір розвісити прання. День був теплим, сонце гріло так, що білизна висихала миттєво. Вона звичним рухом глянула крізь паркан — у сусідський двір. Там метушився Вітя, їхній сусід. Він озирався під ганком, шарив у сараї, навіть заглядав під лавку.
— Вітю, що ти там загубив? Вчорашній день, чи що? — жартівливо запитала Рита.
Але Вітя навіть не обернувся, махнув рукою й зник у хаті. Рита знизала плечима і вже хотіла йти назад, коли двері рвонулися — і в кімнату ввірвалась заплакана Тетяна, Вітина дружина.
— Таню, що сталося?! — скрикнула злякана Рита.
— Як він міг? — ридала сусідка. — Як він посмів навіть подумати таке?!
Рита ніяково погладила її по плечу, але нічого не розуміла. Вони ж з Вітею жили душа в душу — без скандалів, без докорів, лише квітучі клумби й аромат домашнього хліба з вікна.
Тетяна з Вітею мешкали в приватному будиночку під Житомиром. Хазяйство — як з листівки: літом — море квітів, зимою — акуратно розчищені доріжки. Донька давно заміжня, син Іван закінчував технікум. Вітя працював інженером, Тетяна — швачкою на місцевій фабриці. Сусіди — Рита й Олесь — дружили з ними роками: спілкувалися за одним столом, підтримували один одного.
Але мав Вітя одну дивну звичку — робив схованки з грошима. Ховав їх усюди: у коморі, під клумбою, навіть під дошкою у альтанці. Не тому, що переховував, просто так йому було спокійніше. А потім забував, де що сховав, і починав панічні пошуки.
Тетяна про це знала. Спочатку лаялася, потім змирилась — не перевиховаєш. Ніколи не брала його гроші, навіть якщо випадково знаходила. Двадцять шість років шлюбу навчили її терпіння.
Того ранку Рита знову побачила, як Вітя бігає двором, шукаючи свою «схованку». Вона сміялася:
— Знову гроші загубив, балбесе?
Але через півгодини до неї в хату влетіла Тетяна, з червоними від сліз очима. Посадивши сусідку за стіл, Рита налила чаю, поставила печиво.
— Уяви, — всхлипуючи, вимовила Тетяна, — він звинуватив мене у крадіжці! Каже: «Ти знайшла, забрала й мовчиш!» Це ж Вітя! Той самий, що завжди казав: «Ти для мене — святе». А тепер я — злодійка?! Я ж ніколи навіть не доторкнулася до його грошей!
Рита аж за серце взялася. Такого від Віті вона не чекала. Тетяна — тиха, добра, чуйна жінка. Образити її — наче плюнути на ікону.
— Таню, не переймайся. Він сам згадає, знайде цю схованку й приповзе до тебе на колінах.
— А мені не треба! Через тиждень у мене відпустка — поїду до мами в село. І назад не повернуся! Хай живе сам із своїми грошима!
Тим часом Вітя бігав селищем, шукаючи і гроші, і дружину. Забіг до магазину — там працювала Іринка, Тетянина подруга.
— Ірко, Таня не заходила?
— Ні, не бачила. Що, дружину загубив? Повернеться. Вона ж не з тих, що кидають.
Вітя пішов додому, а по дорозі зустрів сина. Іван йшов із Олесею — своєю дівчиною. У неї в руках був розкішний букет червоних троянд.
— Лесю, день народження? — спитав Вітя, згадавши, що син нещодавно просив грошей на подарунок.
— Так, дев’ятнадцять! А вечором ідемо з друзями в кафе, — радісно відповіла дівчина.
Вітя посміхнувся, але в грудях защеміло. Він же точно не давав синові гроші. Звідки букет?
Подзвонив Івану:
— Ване, де гроші на подарунок взяв?
— Тату, я вчора знайшов під скринькою на веранді. Шукав рюкзак, а там конверт. Зрозумів, що твоя схованка. Хотів потім сказати…
Вітя замовк. Від сорому й полегшення стиснув телефон:
— Ну гаразд, сину… Тільки Олесю не засмучуй.
Тепер головне — знайти Тетяну. І вибачитися.
Заглянув до сусідів. Олесь лагодив калітку, побачив Вітю — засміявся:
— Ну й налапав ти, брате! Тетяна у нас, Рита її заспокоює. Ще й сказати дружині, що вона злодійка! Та тобі бува, що вона не вже з чемоданом.
— Та знаю… — проворчав Вітя. — Їду миритися. А схованка, до речі, у Вани пішла на квіти для дівчини.
— Молодець хлопець! — з ганку гукнула Рита. — А ти тепер думай, чим Тетяну умовити!
Вітя задумався, побіг додому, зібрав усі свої «секретні» конверти, сів у машину й помчав. За годину повернувся — із маленькою чорною пакеткою в руках.
Підійшов до Тетяни:
— Пробач, дурень я. Не знаю, як міг так подумати. Повертайся, прошу.
Тетяна глянула з-під лоба, але вже було видно — серце її м’якшає.
— Не піду… — сказала вона вперто, але вже без сліз.
— Я тобі ось що приніс.Вітя розкрив пакет і показав їй золоту сережку з каменем — таку саму, про яку вона згадувала минулої зими.
