Запис у щоденнику: «Квартира, яка нас відштовхнула»
Сидів у кабінеті, коли задзвонив телефон. На екрані – дружина. Дивно, вона рідко дзвонила серед дня.
— Привіт, Марічко. Щось трапилося? Трохи зараз зайнятий, — відповів, відриваючись від монітора.
— Трапилося, — голос був схлипучим, нерівним, — Нас вигнали. Нам більше ніде жити!
— Що?! — аж підскочив з місця, — З квартирою щось сталося? Пожежа? Крадіжка?
— З квартирою все гаразд… просто нам більше не можна там жити, — прошепотіла Марічка.
— Як це – не можна? Хто може заборонити нам жити в нашій квартирі?!
— Хто-хто… твоя мати! — раптом вимовила вона, і в голосі відчулося все – біль, образа, розпач.
Колись, багато років тому, вони з Марічкою переїхали до Львова з дітьми. Старшій було сім, младшій – п’ять. Починали з оренди, працювали без відпочинку. Потім доля посміхнулася: батько Марічки несподівано отримав у спадок квартиру від далекого родича.
— Живіть, — сказав тоді дід, — я пенсіонер, податки не гризуть, власність на мене, але ми вам заважати не будемо.
Вони зробили ремонт, купили меблі. Жили. Вже вважали квартиру своєю – хоч формально і не їхньою. Тільки Марічка все одно жила з почуттям тривоги.
— Ми все сюди вклали, а документів на нас немає, — казала вона.
— Не хвилюйся. В батьків є місце, ми тут. Хто нас вижене? Ми ж не чужі.
Але сталося гірше – вигнали. І не чужі, а рідні.
Початком усього був ювілей батька. Приїхали, відсвяткували. А наступного дня свекруха заявила:
— Ми вирішили: Богдан, наш племінник, буде жити у вас. Він вступив до університету, у гуртожитку тесно. У вас просторо. До того ж, — додала, — квартира ж на нас, ми вирішуємо, хто там мешкатиме.
Марічка ледь не втратила дар мови. Але я лише кивнув:
— Без проблем. Місця вистачить.
Вона хотіла закричати, але стрималася. Не час. Але щось усередині переломилося.
Богдан заселився – як господар. Їв на дивані, лаявся, не прибирав. Псував усе, до чого доторкався. А потім приїхали батьки. Подивитися на «онука». І почалося.
— У Богдана брудні черевики! — докоряла свекруха. — Чому куртку не випрала?! А вареників чому нема?!
Вона командувала, як отаман. Готувала, прала, мила. А потім — прямо в лоб Марічці:
— Не розумію, як мій син може жити з такою, як ти! Тобі краще піти. Залиш квартиру.
— Куди я піду? У дітей свої сім’ї, оренда дорога…
— Не мої клопоти. Збирай речі.
Коли Марічка відмовилася, свекруха сказала:
— Я все поясню синові. Він підпише заяву на розлучення.
Марічка мовчки збирала речі та плакала.
Я довідався й одразу кинув усе.
— Мамо, що це таке?! Ви вигнали мою дружину?!
— Вона зайва. До того ж – пиячить!
— Що?!
— Я чула брязкіт пляшок у пакеті. Ти щось ховаєш? Я не дозволю таким під моїм дахом. Квартира на мене – і я вирішую.
— Мамо, це Богдан виніс сміття!
— Не вали на дитину! Якщо вона ще тут з’явиться – не скаржся.
— Тоді й я піду з нею.
— Ще краще. У Богдана дівчина з’явилася, буде де жити.
Я стиснув кулаки.
— Гаразд. Два дні.
— Марічко, не плач. Ми все вивеземо – Тарас допоможе, є гараж. Усе буде добре. Ми купимо собі житло. Не таке, як мріяли, але – своє.
Через три дні повернулася свекруха з Оксаною – із сумками, ніби на війну. Риба, м’ясо, банки, мішки з овочами…
— Вони що – з’їхали?! – здивовано спитала Оксана.
— Пусто… Нема плити… Холодильника… Меблів…
— На балкон винесемо.
— Там дощ! Мамо, тут навіть спати нема де!
Ганна Іванівна набрала номер сина – він не відповідав. Онуки теж не брали слухавки.
— Галю, це бабуся… — сказала вона одній з онучок, але у трубці пролунало:
— Більше не дзвоніть сюди!
У квартирі – лише старий брудний диван. І таз у ванній – символ того, як усе закінчилося.
Через півроку Марічка готувала вечерю в новій квартирі. Дзвінок. Невідомий номер.
— Сину, це я… Мама… Ти не дзвониш… Я шкодую. Повертайся. Живіть тут.
— Ми вже живемо. У своїй квартирі.
— Своїй? Навіщо вам ще квартира? Адже є наша!
— Ваша – то ваша. А в нас – своя.
— А онуки? Вони мене кинули!
— Їм нічого не треба. У нас усе є. Про ту квартиру більше не згадуйте. І до неї ми більше не повернемося.
Я натиснув «відхилити». Цей розділ мого життя завершився. І більше – не відкриється.
*Будинок – там, де тебе люблять, а не там, де на тебе повісили замок.*
