Коли мати сказала «ні»: як Оксана врятувала чийсь шлюб
Оксана смажила кабачки, коли раптом почула стукіт у двері. Відчинивши, побачила сина — Дмитро стояв із сумкою і втомленим поглядом.
— Мам, я пішов від Софійки, — видихнув він одразу.
— Як пішов?! — скрикнула здивовано Оксана.
— Набридла вона мені. Ні їсти готувати не вміє, ні прибратися, не працює… — говорив Дмитро, ледь не плачучи. — Пустиш пожити, так?
— Ні, — твердо відповіла мати, витираючи руки, не відводячи погляду.
Дмитро здивовано здригнувся:
— Як це — ні?
— Саме так. Не впущу. Але давай присядемо, поїж. Потом поговоримо.
Син їв борщ із паляничками з таким апетитом, ніби не їв цілий тиждень. Між ковтками скаржився:
— До весілля по кав’ярнях ходили, було весело. А як одружилися — думав, їжа сама на стіл з’являтиметься. А вона — немов дитина — у інтернеті рецепти шукає: то пересолить, то сире зробить. Удаю, що смачно, але сам ледь ковтаю.
— Але ж вона старається, синку, — зітхнула Оксана. — Не в усіх із першого разу виходить. А ти лише нарікаєш.
— Старається? А хто безлад робить? Усе розкидано! Білизна на стільцях, на ліжку, навіть у ванній. Біля шафи — як після урагану. Вона то дрімає, то у ноутбуці сидить. Я ходжу і збираю за нею речі, зробив зауваження — вона в сльози.
— Молода ще, дурна, — спокійно відповіла мати. — А ти що, зовсім дорослий? Нюні розпускаєш. Чоловік мусить показувати приклад, любити, тоді й дружина зміниться.
— Та я ж люблю її…
— А вона цього не відчуває. Ось і все.
Наступного ранку, поки син пішов на роботу, Оксана подзвонила Софійці:
— Доню, зайду до тебе, пошепчемось.
Купила продуктів, дійшла до квартири — двері відчинила Софійка, ще сонна.
— Ти Дмитра на роботу провела? — запитала Оксана, заходячи на кухню.
— А навіщо? Він сам зібрався й пішов, чай із бутером випив. А що?
— Тобі це нормально, так? А на кухні що — посудний апокаліпсис? Полудень, а ти щойно прокинулась.
— Вибачте… я пізно лягла… в інтернеті була…
— Софійко, я люблю тебе як рідну. Прийшла допомогти. Зараз приберемось і обід зваримо.
— Я сама впораюсь… Ми з Дмитром самі розберемось.
— Ну, як знаєш. Тільки потім не приходь до мене скаржитись. На, ось продукти.
— Дякую. І не сердьтеся.
Ішли дні. Дмитро все частіше засиджувався у матері, одного разу навіть збрехав Софійці, що їде у відрядження. Насправді просто не хотів додому.
— Набридла, — нарікав він. — Не читає, нічим не цікавиться. Лише покупки та ігри. Працювати не хоче. Просить, щоб я їй «от це й те купив». Я не банкомат.
Оксана слухала, не заперечувала. Але наступного вечора на порозі з’явилася Софійка. Уся в сльозах.
— Мамо… він мене не любить… приходить пізно, не їсть, не розмовляє… каже, даремно одружилися… Це ви його так виховали.
— А може, твоя мати чогось недодала? Ти думаєш, лише у чоловіка є обов’язки? У жінки теж. А жити разом — це праця, а не прогулянка у парку.
Вони довго розмовляли. Оксана пояснювала, направляла, просила. Домовились: Софійка почне вчитися готувати, прибирати, шукати роботу.
Минуло кілька місяців. Оксана допомогла влаштувати невістку на роботу, навчила варити борщ, смажити котлети. Одного разу запросили її у гості. На столі — домашня вечеря.
— Мамо, Софійка — золото. Вечеряємо, як у ресторані! Вона так швидко всьому навчилась.
Оксана тримала сльози. Погладила Софійку по плечу:
— Молодець, доню. Все у твоїх руках.
Життя налагодилось. Вранці подружжя разом снідали, ввечері готували вечерю, ділили справи. Дмитро перестав бігати до матері зі скаргами, а Софійка — із сльозами.
Через п’ять років у них народилася донька. На перші іменини зібрали рідних. Після застілля Софійка підсіла до свекрухи:
— Мам, дякую. Без вас ми б розійшлися. Я тоді була така дурна…
— Ти була розумною, просто невмілою. А тепер — ось вона, родина.
— Хочу раніше вийти на роботу. Допоможете з донечкою? По черзі з моєю мамою?
— Звісно, дурненька. Це ж щастя — бути поряд.
З того часу Оксана стала не просто свекрухою — подругою. Зараз у пари вже двоє дітей. Оксана на пенсії, і онуки часто ночують у неї. А коли хтось запитує, як вийшло врятувати чийсь шлюб, вона відповідає:
— Я завжди за жінок. Тому й синові дістається, якщо поводиться не по-чоловічи…
