Олена готувалася до цього дня, як до Великодня. Вибрала нову сукню, спекла улюблений пиріг чоловіка — той самий, з вишнями та крихтою, від якого Тарас завжди муркотів із задоволення. Купила букет — ніжні білі троянди — та виїхала раніше. Сьогодні Марина Іванівна, свекруха, запросила їх у гостину. День матері, усе має бути ідеально.
Тарас, як казав, мав бути на важливій нараді. Тому коли Олена під’їхала до знайомої п’ятиповерхівки у Житомирі й побачила біля під’їзду його авто, у грудях защеміло.
— Дивно… — прошепотіла вона.
Вирішила зробити сюрприз. Дістала ключ, тихенько повернула його у замку. Зняла туфлі, ступила босоніж у коридор, затаїла подих. Із кухні долітали голоси. Вона хотіла гукнути — але завмерла. Вони говорили про неї. Свекруха й Тарас.
— Тарочку, ну послухай… — Марина Іванівна говорила наполегливо. — Цей шлюб — помилка. Я мовчала. Але більше не можу. Вона тобі не пара. Ні родини, ні посагу. Ні виховання, ні розуму.
— Мамо…
— Та яка я тобі мати?! Ось ця її натягнута посмішка, завжди десь у хмарах. Ні смаку, ні стилю. Ні копійки за душею. Щось пише, ніби це робота. Хто вона? Поетеса? Віршами дітей годуватимеш?
— Мамо, годі… — голос Тараса тремтів.
— А ти подивись на Наталку — доньку Ольги Петрівни. Витончена, освічена, гарненька, квартира своя, батьки з грошима. А ця твоя… Що вона тобі дала, окрім вічно голодного погляду?
У Олени всередині похололо. Вона притулилася спиною до стіни. Слова били по сердцю, немов батоги. «Нікчемна. Вертлява. Без майбутнього».
— Вона хороша… — намагався захистити дружину Тарас. — Я її кохаю…
— Кохаєш, кохаєш… Подумай про майбутнє. Про дітей. Ти будеш все життя її утримувати? Вона нічого не вміє, навіть нормально вдягнутись.
Олена не витримала. Розвернулася, тихо вийшла і, не озираючись, попленталася геть. Холодний осінній вітер бив у обличчя, сльози котилися самі. У голові крутилося: «не пара… без смаку… нічого не варта…».
Вечір. Вона сиділа у кав’ярні, дивлячись у чашку з холодною кавою. Подзвонила Тарасу:
— Я не прийду. Я була біля вашої квартири. І все чула.
— Щ-що?! — він розгубився.
— Усе. Що я тобі не підходжу. Що я бездарна. Що я не заслуговую навіть носити твоє прізвище.
Пауза.
— Олено… Ну мама… вона просто переживає…
— За тебе чи за свою пиху?
Вона відключилася. Додому повернулася пізно. Мовчки пройшла у спальню. Тарас намагався пояснити, виправдовувати матір, але Олена не хотіла нічого слухати.
Наступні дні були холодними — як осінь за вікном. Вона уникала чоловіка, жила, ніби у тумані. А потім… одного ранку, заварюючи улюблену каву, раптом відчула огиду. Закрутилася голова. Запізнення, дивна втома…
Купила тест. Дві смужки.
Вагітність.
Ту, про яку мріяла. Але зараз — це був удар.
— Я вагітна, — сказала вона ввечері.
Тарас зблід, потім усміхнувся:
— Правда? Це диво!
— Правда. Тільки я не впевнена… чи хочу народжувати. З твоєю матір’ю… з її словами…
Він підійшов, обняв.
— Ти не одна. У нас буде сім’я. Справжня. Мама — не вічна. А дитина — це наше. Я з тобою.
Наступного дня вони поїхали до Марини Іванівни.
— Мамо… — почав Тарас, тримаючи дружину за руку. — У нас буде дитина.
Жінка завмерла. Потім у очах блиснуло: чи сльози, чи світло.
— Ви… серйозно? Господи… Я ж бабусею стану?!
Вона підійшла до Олени, обняла. Тепло, щиро.
— Пробач мені, доню. Завдала тобі багато болю. Дурна я, стара. Але це чудо. Ти народиш нам янголятко.
На кухні закипів чайник. Почався галас.
Олена з Тарасом переглянулися. І вперше за довгий час — усміхнулися. Може, тепер усе тільки починається…
