Щоденник
Минулого тижня моїй донечці виповнилося два роки. Маленьке свято у вузькому колі. Її батько, мій колишній чоловік, навіть не згадав про день народження. Ні дзвінка, ні повідомлення — нічого. А ось його матір, колишня свекруха, зателефонувала заздалегідь. Сказала, що хотіла б прийти, привітати малу. Я подумала: а що тут поганого? Прийшла, принесла подарунок — м’яку іграшку, трішки солодощів і конверт із грішми. Ми сходили до парку, погуляли. А потім повернулися додому… і ось тоді почався справжній жах, — з розпачем розповідає 30-річна Оксана.
— Що сталося?
— Моя мама, побачивши мене з Вірою Михайлівною, буквально вибухнула від лютості. Почала кричати, що я зганьбила родину, що в мене немає ні сорому, ні гордості. Мовляв, як я могла дозволити колишній свекрусі прийти і обіймати дитину? Казала, що я мала кинути їй цей «жалюгідний подарунок» в обличчя і вигнати.
— Вона серйозно причепилася до подарунка?
— Так! Сказала, що іграшка дешева, шоколад шкідливий, а грошей вона могла б і більше дати. Цілу ніч нашіптувала! Докоряла, що я ледь не кинулася колишній свекрусі на шию. Що ось вона, «погана бабуся», а я її майже в хату впустила. І ніби забула, як ця жінка колись виставила мене за двері без копійки.
Оксана розлучилася рік тому. Чоловік виявився не готовий до справжньої родини. Коли почалися труднощі — безсонні ночі, дитячі сльози, брак грошей — він просто здався. Вирішив, що простіше, дешевше та спокійніше жити без дружини та дитини. Мовчки зібрав речі та пішов. Квартира була оформлена на його матір, і Оксану просто виставили за поріг.
— Я тоді навіть не зрозуміла, що відбувається. Ніби хтось вимкнув світло. Куди йти, що робити? Я була у шоці.
Розлученням займався адвокат свекрухи. Хоча ділити було нічого — квартира й автомобіль записані на батьків чоловіка, а у нього офіційно нічого. Навіть аліменти платить символічні. У Оксани не вистачило духу і сил вимагати чогось через суд. Вона була занадто втомленою і зламаною.
— Я просила лише про одне — дозволити пожити в тій квартирі до кінця декрету. Не хотіла повертатися до мами: вона у мене жінка складна, з важким характером. Але Віра Михайлівна мені відмовила. Каже, ти не перша і не остання невістка. У мене, мовляв, не готель.
Але перед від’їздом вона допомогла з переїздом: найняла вантажників, спакувала речі, навіть перевезла їх до мами Оксани. Дозволила забрати все, що потрібно, але Оксана взяла лише своє. Не хотіла, щоб хтось потім докоряв.
Ось уже вісім місяців вона з маленькою донечкою живе у крихітній однокімнатній квартирі разом із матір’ю. Ал*Але Оксана все ще сподівається, що одного дня її дочка зможе знайти щастя без жодних війн між близькими.*
