Гірка правда на подушці: «Я приїхала назавжди»
Соломія повернулася додому знесилена. Усе всередині шептало: чоловік знову не ночував. І, судячи з розкиданого одягу та брудної посуду, поспішав кудись, залишивши після себе лише сліди байдужості. Вона машинально почала прибирати, але, підійшовши до ліжка, раптом здригнулася. На наволочці — чуже, руде, довге волосся. Тремтячими руками вона пішла на кухню — два келихи, губна помада. Соломія дивилася на це, ніби крізь мутну воду. Але цього разу не заплакала. Вона чітко усвідомила: час діяти.
Колись у неї була проста дівоча мрія — знайти свого князя. З маленького села, вона завжди мріяла про велике місто, про красиве життя, про щастя. Вчилася, підробляла в ресторані по вечорах, допомагаючи тітці Галі, які після розлучення було не до змін. Грошей не вистачало. Матір присилала трохи, але у вітчимовій родині чужа дитина — завжди на другому плані. Все, чого досягла, Соломія зробила сама. І вірила: колись любов витягне її із сірого світу.
І любов прийшла. До ресторану, де вона працювала, часто заходив Олесь — старший, впевнений, із грошима. Вона закохалася з першого погляду, не знаючи, що в нього не лише машина, а й ціла черга палких шанувальниць. Він помітив її. І Соломія швидко витіснила всіх — навіть ту «наречену», яка виявилася лише хрещеницею його батька. Олесь обрав саме її.
Весілля було, як із казки — розкішне, дороге, сліпуче. Батьки Олеся прийняли її із натягнутою посмішкою, але змирилися: син пізній, улюблений, його слово — закон. Свекруха керувала усім: від сукні до кольору волосся невістки. Соломія слухняно кивала. Вона вірила: її прийняли. У родині був порядок, затишок, турбота. Цілий рік — як у мріях.
Але час йшов. Вагітність не наставала. І одного дня свекруха просто поставила її перед фактом:
— Я записала тебе до лікаря. Час з’ясувати, у чому справа.
Соломія почувалася чудово. Але сперечатися не наважилася. А потім пролунав вирок: дітей не буде. Ніколи.
Вона їхала додому, не знаючи, як сказати. Як жити тепер? Та незабаром зрозуміла — говорити не доведеться. Усе вже сказано. Особисто. Свекрухою.
— Нічого, подолаємо. Головне — разом, — промовила вона.
Олесь підтримав: «Я тебе не покину». Соломія повірила. Але потім почалися похід до лікарів, клінік, процедур. А чоловік дедалі частіше затримувався. Потім перебрався до сусідньої кімнати. А потім і зовсім більше ночував у батьків.
Життя йшло, але не разом. У подруги Мар’яни народився син. Соломія стала хрещеною. Дениско став її світлом. Але Мар’яна з чоловіком загинули в аварії. Дениско залишився сиротою. Поки Соломія збиралася відвідати хлопчика, його вже забрав Іванко — брат Мар’яни, той самий хлопець, що колись носив їй цукерки та зошити.
— Ми вже старенькі, — сказали батьки Мар’яни. — А він молодий, і весілля незабаром. Нехай сам ростить.
Соломія не могла змиритися: дитину виховуватиме чужа жінка. Мачуха. У голові засіла думка: забрати Дениска собі. Умовити Іванка. Може, поступиться.
Але Іванко не здався:
— Це мій племінник. Я присягнув сестрі — не покину його ніколи!
І раптом, ніби в гарячці, додав:
— А якщо хочеш — виходь за мене. Разом виростимо його. Я тебе завжди любив, а ти носом крутила.
— Ти збожеволів?! — вигукнула Соломія. Потім пожалкувала. Але було пізно.
Додому вона повернулася зламана. І ось — чуже волосся на подушці. Помада. Келихи. Правда різанула, як ножем. А чи був він у батьків? А ці «відрядження»?
Усе, що їх зв’язувало — це почуття обов’язку, звичка, страх залишитися самій. Вона швидко зібрала речі, документи і залишила записку:
«Так буде краще для всіх…»
У Олеся будуть діти. У його батьків — онуки. У Іванка — родина. У Дениска — мати. А в неї?
Любов? Хто знає, що це таке. Може, вона вже поряд.
Іванко відчинив двері сонний, збентежений:
— Ти знову?.. Чого тобі?
Соломія заплющила очі й тихо прошепотіла:
— А я… приїхала назавжди…
