З того дня, як Марійка вийшла заміж, минуло чимало років. І з кожним роком між нами заростала все більша прірва. Здавалося, що вона просто викреслила нас із свого життя. Телефонувала все рідше, навідувалася ще рідше. А коли приїздила — очі були холодними, ніби ми для неї просто знайомі з сусідньої вулиці.
У ту п’ятницю я довго набирала її номер. Ми з Олексієм хотіли відсвяткувати нашу річницю — тридцять років разом. Мріялося про прості речі: зібратися всією родиною, спекти шашлик на подвір’ї, посидіти за одним столом. Про тепло, про сміх, навіть якщо лише на годину-другу…
— Алло, — нарешті відповіла Марійка, трохи задихана.
— Марусенько, це мама. Ти що, знову в спортзалі? Може поговоримо потім?
— Ні, мам, мийкою займаюсь.
— Чому ти? Де ж Михайло?
— А хто ж, мам? На мійку їхати — гривень триста! Я ж не королева, щоб викидати гроші.
— Гаразд, доню… Я хотіла запросити вас із Михайлом у неділю. В нас з татом річниця. Поїмо, поговоримо…
— А що це ви раптом вирішили відзначати? — скривилася вона. — Вже борода сива, а в душі вітер?
— Тридцять років, Марусю. Як же не відзначити?
— Вибач, мам. Не вийде. Михайлового кума весілля — не можна відмовити. У вас ще багато річниць буде.
Я стиснула трубку, щоб голос не затремтів. А в грудях вже клекотіло: “Як так? Невже ми вже нікому не потрібні?”
— Шкода… Ми ж так чекали…
— І ми, мам. Але весілля ж не перенесеш. Не ображайся, ми потім обов’язково завітаємо.
— Добре, — прошепотіла я, — подзвоню Русланові.
Син теж не зміг. Захоплено розповів про якийсь квест з колегами. Коли я поклала слухавку, сльози покапали самі. Ніби я маленька дівчинка, якій не купили морозиво. Ніби мати, яку вже забули.
— Оленко, що трапилося? — увійшов Олексій і побачив мене на кухні з червоними від сліз очима.
— Нічого, Лесю… Просто діти не приїдуть. А я, дурна, так сподівалася…
— Годі. Це наше свято. Ми з тобою — і цього досить.
Тієї ночі я не могла заснути. Всередині крутилося: “Чому? Невже ми їм більше не потрібні? Хіба мало робили? Виростили, вивчили, допомагали… А тепер — тільки коли їм щось треба?..”
— Олю, — тихо сказав Олексій, — в них своє життя. А в тебе є я. І я — тут.
— Але мені так порожньо… — вимовила я. — Ти на роботі, а я сама…
Наступного дня він прийшов додому раніше звичайного. Усміхнений.
— Що сталося?
Дістав з-за спини величезний букет калини.
— Це тобі. А завтра ми їдемо на Синявське озеро. На тиждень. Тільки ми.
Будинок був немов із казки: дерев’яний, з видом на воду, з квітами на вікнах і співом солов’їв. Зранку я прокинулася від запаху — усе ліжко було всипане пелюстками троянд. На стіні майоріли повітряні кулі, а на дзеркалі блищав напис з глітеру: «З річницею, кохана!»
Я ледве стримала сльози. А коли визирнула у вікно — побачила Олексія з кошиком. Відкрив його — і почулося тихе «няв». Рудий, пухнастий кошеня, немов маленьке сонечко, дивився на мене.
— Ну що, візьмемо його в родину? — він усміхнувся, наче хлопчина, який приніс додому цуценя.
— Лесю… Це найкращий подарунок у моєму житті…
Той тиждень був немов другий медовий місяць. Повернулися додому — а телефон розривається.
— Мамо! Де ви пропали?! Ми дзвонили, переживали!
— Спокійно, доцю. Ми з татом відпочивали. Маємо право трохи для себе пожити, чи не так?
— Ну так… Але ви ж не попередили…
— Тепер твоя черга хвилюватися. А ми вирішили, що час робити те, що хочемо.
— Серйозно? Мам, ви ж завжди нас чекали!
— А тепер ми чекаємо один одного.
Минув рік. Ми з Олексієм живемо інакше. Він пішов з роботи, ми заощаджуємо, але вперше за довгі роки — щасливі. Діти тепер частіше дзвонять, привозять онуків. А ми дивимося одне на одного і сміємося: виходить, щоб знайти себе, іноді треба… трохи забути про всіх. А головне — пам’ятати, що в цьому житті найважливіші — МИ.
