Колись я дізналася, що доглядати за старою жінкою, яка вважала тебе нікчемою, може обернутися чимось несподіваним. Та коли прочитала її заповіт — не втримала сліз.
Коли я приїхала до Чернігова, мені було двадцять сім. Вдома, у Вінниці, залишилася мама, якій незабаром потребувала операція, та купа боргів за хатину. Я пообіцяла собі: попрацюю півтора роки — і повернуся. Додому.
Роботу знайшла швидко — через агентство мені запропонували місце доглядальниці за літньою жінкою. Господиня квартири, Надія Григорівна, шукала когось, хто доглядатиме за її вісімдесятирічною матір’ю — Ганною Іванівною. Я погодилася. Хоч платня була невеликою, але стабільною.
Від першого дня стара зустріла мене з неприязню. «Звідки ти?» — спитала вона, навіть не впустивши мене до хати. Я відповіла. Вона скривилася: «Ще одна вінничанка. Спочатку цигани, тепер ти. Всі мені тільки відрізняння несуть». І далі було лише гірше.
Кожен ранок починався з докорів: каша не така, пилюку погано витерла, дверима гримнула, дихаю загучно. Інколи чула, як вона шепоче дочці по телефону: «Вона точно краде. Дивись за нею». Мені робилося млосно. Я мила їй ноги, допомагала вставати, купувала ліки, а натомість отримувала лише погорду й холод.
Пів року я терпіла. Лише думка про маму в лікарні зупиняла мене від того, щоб вийти за двері й не повернутися. Та одного разу вона звинуватила мене у крадіжці п’яти тисяч гривень. Перетрясли все — і знайшли гроші в її ж сумці. Ні вибачень, ні каяття. Лише погорда в очах.
Я зібрала речі. Сказала, що йду. Вона стояла біля дверей з крижаною посмішкою: «Ну і йди. Та все одно повернешся — твоя біда тебе наздожене».
— Я впораюся, — тихо відповіла я. — Навіть без вас.
І тоді — зовсім несподівано — в її голосі промайнуло щось дивне. Ні злости, ні зневаги. Лише розгубленість:
— Ти… усе це заради матері терпіла?
Я завмерла. Потім кивнула. Розповіла їй усе — і про операцію, і про борги. Вона слухала мовчки. Потім повільно підійшла, сіла поруч, взяла мене за руку — і… заплакала. Без слів. Сльози котилися зморшкуватими щоками.
— Пробач… Я мстила. Не тобі. Дочці. Вона кинула мене. Я сподівалася, що якщо ти підеш — вона повернеться. А ти… ти витримала все. Заради мами.
З того дня все змінилося. Ми багато говорили по душі. Вона розповідала про життя, я — про своє. Вона навіть дала мені грошей, щоб я навідала матір. А коли я повернулася — зустріла мене біля дверей з шарфом, який зв’язала сама.
Через чотири місяці вона померла. Тихо, уві сні. Я голосила, немов біля рідної.
За тиждень прийшла Надія з адвокатом.
— Маю повідомити про заповіт, — сказав чоловік. — Ганна Іванівна заповіла вам… чималу суму.
Надія зблідла:
— Вона збожеволіла! Що ти зробила з моєю матір’ю?! Підкупила її?
Я мовчки подивилася на неї. А потім раптом підійшла — і обняла.
— Оце я з нею і зробила. Просто обняла.
