У маленькому містечку Чернігів, у затишній квартирці на околиці, розгорілася справжня родинна гроза. Олена, 25-річна молода мама, стояла біля ліжечка свого сина, відчуваючи, як усередині кипить від образу та втоми. Її історія — це крик душі жінки, роздертої між материнством, обов’язками дружини та тиском родини.
— Ми з чоловіком сильно посварилися, — ділиться Олена, витираючи заплакані очі. — Так, я не без гріха, але ж я відповідаю за нашого сина! Максимко в мене зовсім ручний, постійно капризничає — напевне, скоро зубки почнуть вилазити. Весь день ношу його на руках, навіть борщ не встигла зварити.
Маленькі діти — це випробування, яке не кожному дано зрозуміти. Але її чоловік, Олексій, схоже, не хоче цього бачити.
— Він прийшов з роботи та почав кричати, що через мене голодний, як вовк! — голос Олени тремтить від обурення. — Ще й обурився, що я не вибігла його зустрічати у передпокій. А я в цей час Максимка колихала! Боялася навіть дихати, щоб він не прокинувся. Яке там зустрічати чоловіка з усмішкою?
Олексій, здається, не усвідомлює, що значить бути матір’ю немовляти. Олена взяла на себе все: догляд за дитиною, господарство, приготування їжі. А чоловік? Він «забезпечує родину» та вимагає затишку, гарячої вечері та ідеальної чистоти, наче Олена — чаклунка, здатна розірватися на частини.
Олена з усіх сил намагалася бути взірцевою дружиною, турботливою мамою та бездоганною господинею. Але малюк неспокійний, потребує її уваги кожної хвилини, і часом вона не встигає навіть підлогу протерти, не кажучи вже про приготування трьохразового харчування. Батьки Олени далеко, працюють, допомоги від них немає. А зі свекрухою, Надією Петрівною, стосунки напружені, як струна.
— Свекруха з самого початку була проти нашого весілля, — з гіркотою згадує Олена. — Вважала, що ми занадто молоді, що не готові до шлюбу. А насправді просто не хотіла відпускати свого Лешеньку. Пророкувала, що ми розбіжимося через рік. Але ми досі разом. Хоча… іноді й сама не знаю, чи надовго.
Після народження Максимка Олена намагалася налагодити контакт із свекрухою. Здавалося, лід тріснув: Надія Петрівна кілька разів посміхнулася, навіть подарувала онукові дзвіночок. Але до теплих стосунків далеко, як до місяця.
— І ось Олексій заявляє, що я збожеволіла на дитині! — Олена ледве стримує сльози. — Каже, що я тільки Максимком і займаюся, а на нього часу немає. Запропонував у суботу поїхати до торгового центру, залишити сина з його мамою.
Олена ніколи не залишала Максимка з чужими. Малюк на грудному вигодовуванні, прив’язаний до неї, як нитка до голки. Свекруха бачила онука щонайбільше тричі — як вона впорається? Але Олексій був непохитний.
— Моя мати виростила чотирьох дітей! — заявив він. — Вона знає, що робити. У неї досвіду більше, ніж у тебе.
Він навіть купив молоковідсмоктувач, щоб Олена могла залишити молоко для сина. Але проблема в тому, що Максимко категорично відмовляється пити з пляшечки. Плаче, відвертається, наче відчуває, що це не мама.
Олексій поставив ультиматум: якщо Олена не погодиться залишити сина з бабусею, він влаштує скандал. Надія Петрівна, до речі, не проти посидіти з онуком кілька годин. Але Олена не може позбутися тривоги.
— Я не довіряю їй, — зізнається вона. — Не тому, що вона погана. Просто… це моя дитина. Мій Максимко. А якщо він буде плакати? Якщо вона не зрозуміє, що йому потрібно?
Олексій же наполягає, що їм потрібен час удвох.
— Ми не лише батьки, ми ще й чоловік і дружина! — кинув він у розпалі сварки. — Чи ти забула, що таке бути парою?
Ці слова зачепили Олену за живе. Вона любить чоловіка, але його докори здаються несправедливими. Вона не спить ночами, годує, колихає, міняє підгузки — і все це сама, без допомоги. А він вимагає романтики, затишку, її усмішок, наче вона машина, а не людина.
Тепер Олена стоїть перед вибором: поступитися чоловікові, придушивши свої страхи, чи відстояти своє, ризикуючи новою сваркою? Її серце розривається. Вона боїться за сина, але й шлюб тріщить по швах.
— Я не знаю, що робити, — шепоче вона, дивлячись на сплячого Максимка. — Якщо я відмовлюся, Олексій скаже, що не ціную його. А якщо погоджуся… чи зможу я пробачити собі, якщо із сином щось трапиться?
Що робити Олені? Проковтнути страх і довіритися свекрусі? Чи боротися за своє право бути з дитиною, навіть якщо це розпалить новий конфлікт? Може, вона й справді драматизує? Чи її тривога — це голос материнського інстинкту, який не можна ігнорувати?
