У нас гостювала свекруха, Марія Іванівна. Зранку вона вдерлася до нашої спальні з криком:
«Вставай, Олю, ти бачила, що у тебе на кухні коїться?!» Я схопилася з ліжка, ще в піжамі, серце скакало, як божевільне. Мчу коридором, на ходу натягуючи старенький халат, нюхаю повітря — може, щось горить? Чи газ залишили включеним? В голові вже цілий трилер: плита палає, каструля вибухає, чи ще якась лиха година. Заходжу на кухню, а там… таргани. Ціле військо рудих тварюк скакає по столу, по тарілках, по залишках вечері, яку я вчора лінувалася прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, і свердлить мене поглядом, ніби я спеціально цих комах розвела, щоб її шокувати.
«Олю, це як, у вас завжди так?» — починає вона, і голос у неї аж дзвенить від обурення, — «Як можна так жити? У тебе ж діти, чоловік, а на кухні — таргани, ніби в якомусь сараї!» Я стою, наче грім мене прибив, і не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрала вчора, бо після роботи ледве ноги волочила. Діти ревли, чоловік, Богдан, щось бурмотів про футбол, а я просто мріяла впасти у ліжко. Хто ж думав, що ці прокляті таргани оберуть саме цю ніч для свого параду? І найголовніше — звідки вони взялися? Ми ж не в якомусь занедбаному будинку живемо, у нас квартира, все пристойно. Ну, майже пристойно.
Марія Іванівна, звичайно, не замовкає. «За мого часу, — каже, — такого не було б! Я після вечері все мила, терла, ані крихти не залишала. А ти що? Молодь тепер лінива, тільки й знаєте, що в телефоні сидіти!» Я киваю, ковтаю образ, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха, вона — генерал у спідниці, для неї порядок на кухні — це питання гідності. А я, бач, її підвела. Починаю метушитися: хапаю ганчірку, змітаю тарганів, мию стіл, посуд, все, що під руку потрапляє. Свекруха стоїть над душою, коментує: «Ось тут пропустила! А це що за пляма? Ти що, ніколи плиту не чистила?» Я ледве стримуюся, щоб не гаркнути. Думаю: «Ну, Маріє Іванівно, ви ж не свята, у вас теж, мабуть, колись крихти на столі залишалися!» Але мовчу, бо знаю — з нею сперечатися марно.
Поки я там воюю з тарганами, Богдан, мій чоловік, нарешті виповзає з ліжка. Заходить на кухню, бачить цей цирк, і замість того, щоб допомогти, тільки сміється: «Ого, Олю, ти що, зоопарк відкрила?» Я кинула на нього такий погляд, що він одразу замовк і піш ставити чайник. А свекруха лише головою похитала: «Ось бачиш, і чоловік у тебе несерйозний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розпустився!» Ну все, думаю, зараз ще й лекцію про виховання чоловіків почне. І справді — вона сіла за стіл, уже вимитий мною до блиску, і почала: «За моїх часів чоловіків тримали в жорсткості. А ви, молодиці, їм волю даєте, ось і маєте — таргани на кухні, а вони регочуть!»
Я слухаю, а в голові одна думка: як би дотягнути до вечора, щоб Марія Іванівна поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж добра жінка, але ці її напади… Це ж не просто таргани, це для неї доказ, що я погана господиня, погана дружина, а може, і погана мати. От я мию, чищу, тру, а вона все знайде, до чого причепитися. То ложка не там лежить, то ніж погано вимитий. А я ж не залізна! У мене дві дитини, робота, весь час як білка в колесі, а тут ще й таргани вирішили влаштувати бенкет. І найголовніше, звідки вони? Може, від сусідів? У нас ж у будинку старі труби, підвал сирий, ось вони, мабуть, і лізуть.
Нарешті я закінчила прибирання, кухня сяє, як у рекламі засобу для миття. Свекруха, здається, трохи заспокоїлася, але все одно кидає: «Треба, Олю, слідкувати за порядком. Це ж твій дім, твоя родина. Якщо не ти, то хто?» Я киваю, посміхаюся через силу, а в душі кричу: «Та залиште мене в спокої!» Богдан, бачачи мій стан, нарешті втручається, забирає маму на прогулянку, щоб я хоч трохи віддихнула. А я сідаю за стіл, дивлюся на цю ідеальну кухню і думаю: невже я й справді така погана господиня? Може, Марія Іванівна права, і я щось роблю не так? Але потім згадую, як тягну на собі весь цей побут, дітей, роботу, і розумію: я стараюся. Може, не ідеально, може, не так, як у її часи, але стараюся. А таргани… Ну, з ким не буває? Завтра куплю пастки, розберуся з ними. Але свекрусі цього не поясниш.
Коли Марія Іванівна повернулася з прогулянки, я вже була спокійніша. Поставила чай, нарізала бутерброди, і ми навіть поговорили по-людськи. Вона розповідала про свої молоді роки, про те, як сама колись боротися з побутом, і я навіть відчула до неї якусь теплоту. Але в глибині душі все одно знала: наступного разу, коли вона приїде, я перевірю кухню тричі, перш ніж лягтиНаступного ранку я прокинулася о п’ятій, щоб переконатися, що жоден тарган не наважиться зіпсувати мені день.
