У нас ночувала свекруха, Марія Іванівна. З самого ранку вона вдерлася до нашої спальні з криком: «Прокинься, Олесю, ти бачила, що у тебе на кухні коїться?!» Я підскочила з ліжка, ще у піжамі, серце скакало, ніж скаженим. Мчу коридором, на ходу натягуючи старий халат, нюхаю – може, щось горить? Чи газ залишила відкритим? У голові вже цілий трилер: плита палає, каструля вибухає, чи ще якась лиха година. Заходжу на кухню, а там… таргани Ціла армія рудих тварюк скаче по столу, по тарілках, по залишках вечері, яку я вчора лінувалася прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, і свердлить мене поглядом, ніби це я спеціально розвела цих комах, щоб її шокувати.
«Олесю, це що, у вас завжди так?» – починає вона, і голос у неї аж дзвенить від обурення, – «Як можна так жити? У тебе ж діти, чоловік, а на кухні – таргани, ніби в якомусь сараї!» Я стою, немов грім уразив, і не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрала вчора, бо після роботи ледве ноги волочила. Діти верещали, чоловік, Богдан, щось бурмотів про футбол, а я лише мріяла впасти у ліжко. Хто ж думав, що ці прокляті таргани виберуть саме цю ніч для свого параду? І головне – звідки вони взялися? Ми ж не в якомусь закинутому будинку живемо, у нас квартира, все пристойно. Ну, майже пристойно.
Марія Іванівна, звісно, не заспокоюється. «За моїх часів, – каже, – такого не було! Я після вечері все мила, терла, ані крихти не залишала. А ти що? Молодь тепер лінива, тільки й знаєте, що в телефонах сидіти!» Я киваю, ковтаю образу, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха, вона – генерал у спідниці, для неї порядок на кухні – це питання гідності. А я, бач, її підвела. Починаю гарячково прибирати: хапаю ганчірку, змітаю тарганів, мию стіл, посуд, все, що під руку потрапить. Свекруха стоїть над душою, коментує: «Ось тут не домила! А це що за пляма? Ти що, плиту ніколи не чистила?» Я ледве стримуюся, щоб не огризнутися. Думаю: «Ну, Маріє Іванівно, ви ж не свята, у вас теж, мабуть, колись крихти на столі лишалися!» Але мовчу, бо знаю – сперечатися з нею марно.
Поки я там воюю з тарганами, Богдан, мій чоловік, нарешті виповзає з ліжка. Заходить у кухню, бачить цей цирк, і замість того щоб допомогти, лише сміється: «О, Олесю, ти що, зоопарк відкрила?» Я кинула на нього такий погляд, що він одразу замовк і піш ставити чайник. А свекруха лише похитала головою: «Ось бачиш, і чоловік твій несерйозний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розпустився!» Ну все, думаю, зараз почне ще й лекцію про виховання чоловіків читати. І справді – вона сіла за стіл, вже вимитий мною до блиску, і почала: «За моїх часів чоловіків тримали в строгості. А ви, молодь, їм волю даєте, ось і маєте – таргани на кухні, а вони регочуть!»
Я слухаю, а в голові одна думка: як би дотягти до вечора, щоб Марія Іванівна поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж добра жінка, але ці її напади… Це ж не просто таргани, для неї це доказ, що я погана господиня, погана дружина, а може, і погана мати. І ось я мию, чищу, терплю, а вона все одно знає, до чого причепитися. То ложка не так лежить, то ніж погано вимитий. А я ж не залізна! У мене двоє дітей, робота, увесьКоли Марія Іванівна нарешті пішла спати, я постояла хвилину в темряві кухні, слухаючи, як тріщить старий холодильник, і подумала, що може колись і я стану такою ж принциповою, але точно не сьогодні.
