Таємниця старого валіза: драма родинних зв’язків
У тихому містечку Черкаси, де вечори дихають запахом каштанів, а старі будинки зберігають історії минулого, Олена Петрівна сиділа у затишній вітальні, захоплена улюбленим італійським серіалом. Раптом тишу перервав скрип дверей, і серце старої жінки затремтіло від несподіванки.
— Бусю, я до тебе з проханням, — на порозі стояв її онук Василь, високий, з тривожним поглядом. — Ти ж казала, що у тебе на горищі валіз стоїть?
Олена Петрівна, відірвавшись від екрана, повільно підвелася з крісла, відчуваючи, як тривога стискає їй груди.
— Який ще валіз, Васильку? — здивовано перепитала вона, поправляючи хустку.
— Ну той, бусю, з речами, що ти на поминки собі приготувала, — відповів онук, нервово загладжуючи волосся.
— Та є такий, а що трапилося? — голос Олени Петрівни задрижав, передчуття лиха обійняло її.
— Та з валізом усе гаразд, нехай стоїть, нічого йому не буде, — поспішив заспокоїти Василь. — А от із твоїми заощадженнями… тут біда.
— Яка біда?! — скрикнула бабуся, її очі розширилися від жаху.
Вона не могла збагнути, до чого він везе.
— Вони ж знеціняться, бусю! — випалив Василь. — Ціни ж ростуть! А ти пам’ятаєш, як хотіла, щоб я відвіз тебе до рідні? Пам’ятаєш?
— Так, пам’ятаю… — тихо відповіла Олена Петрівна, досі не розуміючи, до чого він клонить.
— А машина в мене стара, бусю, на ній ми не доїдемо, розвалиться дорогою. Кредит мені більше не дають, кажуть, досить з мене. Кредитна історія в мене, знаєш, ні до чого…
— Знаю, знаю, що кредити ти брав, але ж уже віддав? Так чого ти тепер хочеш, Васильку? — бабуся все ще не ловила суть.
— Ти ж відкладала на поминки? Сама казала, і таку суму назвала, мов не на поминки, а на весілля! Що, хочеш, щоб усі там об’їлися, напилися й у танець пустилися? Це ж поминки, бусю, нащо стільки?
— Думаєш, я тебе в останню путь по-людськи не проведу? — продовжував Василь. — І проведу, і пам’ятник поставлю, адже в мене, окрім тебе, майже нікого й нема. Але я хочу, щоб ти ще пожила добре. Тобі ж нове пальто треба, чоботи, якщо до рідних поїдемо, та й взагалі все потрібно. А мені на машину треба трохи додати. Стару продам, куплю новішу. На старій ми не доїдемо, вона розвалюється. На нову не вистачить, та й бог з ним, головне — щоб їхала. А ще на море тебе відвеземо, ми з Олею збираємося, тебе візьмемо. Оля, знаєш, яка в мене чудова? Я на ній одружуся, тільки грошей поки замало…
Олена Петрівна слухала онука, не перебиваючи. Василь справді гарний хлопець, тільки неспокійний. Як у нього ідея засяє — все, пиши пропало! То раптом дорогу гітару купить, музикою захоплювався, а тепер каже — часу немає. На старій машині після роботи підробляв, людей на вокзал возив. Але тепер, каже, машина зовсім зносилася, зламалася.
— Не розумію, Васильку, хто ж твою зламану машину купить? Кому вона така потрібна? — дивувалася бабуся.
— Та яка тобі різниця, бусю? Знайдуться люди, на запчастини розберуть, вигідно продадуть. Або майстри, самі полагодять. А мені її лагодити за свої гроші нема сенсу, продати й додати вигідніше. Ну що, даси мені свої поховальні?
Олена Петрівна задумалася. Василя вона виростила з трьох років. Її дочка, Наталка, як другий раз заміж вискочила, так одразу до матері приїхала.
— Мам, нехай Василько поки у тебе поживе? Нам із Олегом сімейне життя налагоджувати треба. Потім заберемо.
Але Олена Петрівна відразу зрозуміла — не заберуть вони Василя. І не помилилася. Наталка народила доньку, Марійку, і пішло: то складки на ніжках несиметричні, то зубки не так ріжуться, то букви не вимовляє. Марійку по лікарям возили, і до Василя руки не доходили. У тієї іншої бабусі все командувала та з онучкою сиділа. А в Олени Петрівни Марійка бувала рідко, ніби чужа, трималася осторонь. Мабуть, щось наговорили.
Так і пішло. Василь хотів жити лише з улюбленою бабусею, та й вона не заперечувала — онука щиро полюбила. Наталка трохи грошей давала, але чи вистачить? Хлопець ріс не по днях, а по годинах. Бабуся на собі економила, аби Василь не гірший за інших був.
Був і важкий вік, коли Василь уже дорослий, а розум дитячий. Після навчання пішов працювати, те одно хочеться, те інше, а на все не вистачає. Кредитів тоді набрав, стару машину задешево купив, перед дівчатами хизувався. Але потім начебто заспокоївся, став працювати — і на заводі, і по вечорах підробляв. Закрив борги, а останнім часом Василь і зовсім повзріс. Дівчина у нього з’явилася, Оля, розумна, добра. Схоже, це вона так на нього впливає. От, одружуються скоро, і, мабуть, житимуть у Олени Петрівни.
Чи знайдутьЧи знайдуть вони спільну мову з невісткою, чи вже час їй у вічність?
