У містечку Озеряни, де вечірнє сонце тоне у гладі ставка, а старі дерев’яні хати шепчуть спогадами, Марія Степанівна повернулася з крамниці, несучи важкі пакети. На солодке вона купила кавун – знала, що син зрадіє. Поставивши покупки у сінях, вона завмерла: з кімнати сина чулися приглушені голоси, наче хтось перешіптувався. Серце матері забилося швидше. Вона увійшла й ахнула: її син, Тарас, грав дерев’яними іграшками з невідомим чоловіком. Обоє так захоплено пересували фігурки, що здавалося – бояться збудити саму тишу.
– Та коли ти вже вийдеш із хати, Тарасе? – лаяла вона сина не раз. – Дивись на Степана, твого колишнього друга! Вивчився на автослюсаря, працює, оженився. Хоч і розійшовся з першою – не зійшлися вдачі. Але не засмутився: зустрів іншу, з дитиною, потім і свого народили. А від першої дружини хлопчика на літо до бабусі возить. Усі щасливі – навіть колишня, бо теж заміж вийшла! А сусідка тітка Ганя взагалі в захваті: троє онуків, будинок сповнений сміху! А ти сидиш…
– У нас тихо, – додала Марія. – У кого ти такий, лихо моє? Ми з батьком помремо – і залишишся сам, навіть поговорити буде ні з ким! Вимкни свій верстат, коли мати з тобою розмовляє!
Тарас підвів очі від роботи:
– Усе добре, мамо. Замовлення термінове.
– Звісно, Тарасе, – зітхнула вона. – Нічого не зміниться. Тридцять два роки сидиш, і ще стільки просидиш. Батько тебе підтримує, мовчить та мовчить. Ох, синку, він тихий, а ти ще тихіший!
Вона вийшла з сараю, де Тарас облаштував майстерню.
Закінчив він лише дев’ять класів. Вчився добре, але школа його дратувала – занадто багато галасу. Після навчання заявив: більше не піду, у мене є справа на все життя. Батько, столяр із стажем, навчив сина. Тарас виявився ще мовчазнішим. Любив працювати наодинці, обдумуючи кожен рух.
Мати хвилювалася: може, з хлопцем щось не так? На вечірки не ходить, на дівчат не дивиться. “Вони галасливі, – говорив. – Мені і так добре.” Та й заробляв він непогано. Замовлення розписані на півроку вперед – із сусідніх сіл їхали. А Марія все тривожилася: син без сім’ї, без дітей!
Ось і цього разу Тарас узяв термінове замовлення – парта зі стільчиком для хлопчика. Замовники просили привезти самому, щоб підлаштувати під дитину. Тарас не любив чужих – замовляв батька везе. Але цього разу поїхав сам.
Приїхали у далеке село. Витягли парту, постукали. Двері відчинила жінка.
– Добрий день, можна Олену? Я замовлення привіз, – промовив Тарас.
– Я Олена, заходьте, – відповіла вона тихо, відступаючи до стіни. – Тільки, будь ласка, не голосно. Мій син, Ярик, боїться чужих.
Хлопчик сидів за маленьким столиком, збираючи щось із конструктора. Олена пояснила:
– Чоловік пішов до іншої. Ярик і без того слабкий, а після цих історій зовсім закрився. Вигнала його – живу з сином.
Тарас мовчки зібрав парту, пересадив Ярика. Вони з Оленою вийшли до сіней.
– Якщо що – пишіть, – сказав він. – А води можна?
Випивши склянку, він повернувся до батька й поїхали додому.
Тиждень потому Тарас узяв обрізки дуба й липи, і до світанку вирізав іграшки. Вранці привіз їх Ярику.
– Ти сам? Де мама? – занепокоївся він, коли хлопчик сам відчинив двері.
Ярик мовчки провів його у кімнату. Тарас висипав іграшки: будиночок, собака, дерев’яні фігурки. Хлопчик торкнувся їх, усміхнувся…
Марія Степанівна, повернувшись з базару, почула з кімнати голоси. Увійшла – і остолбеніла: Ярик грав із незнайомим чоловіком. Придивилася – так це ж той самий майстер!
Спочатку вона не розуміла, куди син почав їздити сам.
– Не лізь, – казав батько. – Наш Тарас нічого поганого не зробить. Розкаже, коли час прийде.
А через кілька місяців Тарас привів у дім Олену з Яриком.
– Сину, звідки таке щастя? – питала Марія. – Ти ж мовчав, сидів у майстерні, а тепер – і дружина, і дитина!
– Не знаю, мамо, – усміхнувся Тарас. – Ти ж казала, що кожен має чекати свого часу. Я зустрів їх – і зрозумів: вони такі самі, як я.
А навесні в них народилася донька. Ярик ожив, пішов до школи. І коли він кличе Тараса “тату”, той лише сміється й обіцяє навчити його майструвати…
