Таємничий гість: драма сімейного тепла
У невеличкому містечку Озеряни, де захід сонця відбивається у дзеркальній гладі озера, а старі дерев’яні хати зберігають тепло минулих часів, Олена Іванівна повернулася з магазину, несучи важкі пакети з продуктами. На солодке вона принесла величезний кавун, уявляючи, як син зрадіє. Поставивши сумки у передпокої, вона прислухалася. З кімнати сина лунали приглушені голоси, наче хтось тихо розмовяв. Серце Олени забилося частіше. Вона крокнула до кімнати й завмерла, не вірячи власним очам. Її син грав дерев’яними фігурками з незнайомим чоловіком. Обидва захоплено переставляли іграшки, посміхалися й говорили так тихо, ніби боялися зпугнути цю мить. Олена вдивлялася в гостя й ахнула.
— І що ти все вдома сидиш, Олежко? — не раз бурчала вона синові. — Так і просидиш усі віки самотній! Подивись на Петра, колишнього твого друга. Вчився на автослюсаря, працює, усе в нього гаразд. Одружився, синок у нього народився, веранду збудував. Із жінкою, правда, розійшовся — характерами не зійшлися, буває. Але Петро не розгубився: іншу зустрів, з дитиною, потім ще свою народили. А від першої жінки хлопчика на літо до бабусі возить. Усі задоволені, навіть колишня — вона теж заміж вийшла. А сусідка тітка Марта взагалі в захваті: троє онуків, дім повний дитячого сміху, життя кипить! Петро з новою дружиною, Настею, з усіма дітьми справляється, а тітка Марта на підхваті. У них усе вийшло, а ти все сидиш!
— У нас тиша, — продовжувала Олена, похитуючи головою. — Ну в кого ти такий, лихо моє? Нас з батьком не стане, один залишишся, і слова сказати буде нікому! Та вимкни свій верстат, коли мати з тобою говорить!
Олег вимкнув верстат, підняв очі від роботи:
— Усе добре, мамо, у мене термінове замовлення.
— Ну звісно, Олежу, — зітхнула мати. — Нічого не зміниться. Тридцять два роки вдома сидиш, і будеш сидіти. Нічим тебе не зрушити. Ще й батько тебе підтримує, усе мовчить та мовчить. Ох, сину, батько твій тихий, а ти ще тихший!
Олена вийшла з сараю, де у Олега була майстерня.
Олег ледве закінчив дев’ять класів у місцевій школі. Вчився добре, але до школи ходити не любив. Не подобалося йому, що там усі кричать, бігають, заважають думати. Після школи заявив: навчатися далі не буду, у мене є улюблена справа, на все життя вистачить. Столяр він був уже непоганий. Батько все життя пропрацював столяром на місцевій фабриці й привчив сина до свого ремесла. Олег виявився ще більшим мовчунем, ніж батько. Любив працювати з деревом наодинці, все щось обдумуючи.
Мати хвилювалася: може, з хлопцем щось не так? На гулянки не ходить, на дівчат не дивиться, все один та один. Галасливі вони всі, каже, нудні. Мені і так добре. Заробляв Олег, правда, непогано. У сараї влаштував майстерню, цілими днями щось майстрував: то іграшки дерев’яні, то дрібний меблі. Стілець зробив — просто заглядіння! Замовлення розписані на півроку вперед, з міста до нього їздять. А мати все непокоїлася: вже четвертий десяток Олегові, а він самотній! Одружуватися не хоче, дітей не хоче. На друзів наслухався — не подобається йому такі життя.
Ось і зараз Олег отримав термінове замовлення — парта зі стільцем для хлопчика. По інтернету із замовником все узгодили, просили швидше. Старався Олег, щоб усе акуратно вийшло, щоб користь була. Від роботи, вважав він, має бути радість.
Через тиждень парта була готова: стіл і стілець з регуляторами, щоб подстроювати під зріст та нахил. Замовник написав, що хлопчик, для якого робився заказ, слабкий здоров’ям, навчається вдома. Просили Олега особисто привезти замовлення, щоб на місці підігнати, якщо щось не так. Самі приїхати не могли. Олег їхати не хотів — зазвичай батько матеріал привозив, а готове відвозив. Олег із чужими говорити не любив: надто балакучі, надто багато слів.
Але замовник наполягав, щоб приїхав саме майстер, заради дитини. Робити нечого — поїхав Олег із батьком у далеке село. Приїхали, вивантажив Олег замовлення. Добре, що він міцний, а парта легка. Доніс, постукав. Відчинила дівчина. Олег не очікував — листувався з якимсь Женком, думав, чоловік. А тут дівчина, та ще з такими точними кресленнями!
— Добрий день, можна Женка? Я замовлення привіз, — сказав Олег.
— Добрий день, це я Женя, заходьте, — відповіла вона тихо, відійшовши до стіни, щоб пропустити його з партою. Голос у неї був м’який, усмішка тепла. — Проходьте до тієї кімнати, тільки, будь ласка, не говоріть голосно. Мій синок, Мишко, чужих боїться.
Олег увійшов — хлопчик сидів за маленьким столиком, явно незручним, щось будував із конструктора. Женя додала:
— Не дивуйтеся, Мишко у мене мовчун. Ну, сину, давай спМишко подивився на нову парту, обережно торкнувся її пальцями, а потім раптом підвів очі на Олега — і вперше за довгі місяці тихо засміявся.
