Несподіване щастя: драма знайденої родини
У затишному містечку Зеленодольськ, де свіжий повітря змішується з ароматом цвітучих каштанів, а вулички тонуть у зелені, Тарас вперше поїхав з новими батьками до села до бабусі та дідуся. Разом із ними приїхала тітка Марія, сестра батька, зі своїми двома синами. Усі весело базікали, не заважаючи Тарасові, і він почувався на диво легко. Хлопчик швидко знайшов спільну мову з двоюрідними братами. Бабуся частувала всіх варениками зі сметаною чи медом – на вибір. У діда була своя пасіка, і мед пахнув так, що голова крутилася. Тарасові село здавалося казкою, а коли вони їхали додому, він усе думав: «От якби залишитися тут назавжди…» Але в серці ховався страх: раптом його знову повернуть у дитбудинок? А ввечері сталося щось, що перевернуло його життя.
На золоте весілля батьків Тараса, Володимира та Оксани, зібралася майже вся родина. Тарас приїхав здалеку з дружиною та донечкою. Він служив у іншому місті, і сім’я жила з ним. Гості знали незвичайну історію його життя – важку, але із щасливим кінцем. Тарас підвівся, тримаючи келих, і звернувся до батьків:
– Дорогі мої мамо й тату, здоров’я вам і довгих літ! Дякую за все, що ви для мене зробили! У моєму житті було багато батьків: спочатку ті, що дали мені життя, потім ті, що намагалися заповнити мною порожнечу в своїй. Але ви… ви подарували мені справжнє дитинство, зробили мене людиною. Низький вам уклін! Живіть довго, заради вас я готовий на все!
Оксана й Володимир дивилися на сина зі сльозами, повними любові та гордості.
Тарас уже не вірив, що чергова прийомна родина – це надовго. Одинадцять років, а він усе ще у дитбудинку. Йому навіть не хотілося покидати звичні стіни, але вихователька тітка Надія погладила його по голові й лагідно промовила:
– Нічого, Тарасику, може, цього разу пощастить. А якщо що, ми завжди тут, чекаємо на тебе.
– Так, чекаєте, – буркнув він. – Вихователька Ганна Петрівна сказала, що перехреститься, якщо мене хтось візьме назавжди.
– Не слухай її, – махнула рукою тітка Надія. – Вона ще молода, не навчилася з дітьми знаходити спільну мову, ось і ляпнула.
Тітка Надія любила Тараса, жалувала його, а він відповідав їй теплом і повагою. Вона заспокоювала його, щоб не хвилювався, якщо з новими батьками не складеться.
– Чекаємо, звісно, чекаємо, – додала вона. – Навіть директор казала, твоє ліжко поки що не займати, новеньких у інші кімнати поселимо.
Тарас кивнув, окинув поглядом спальню, думаючи, що скоро, мабуть, повернеться. Їхати не хотілося.
– І навіщо я погодився? – роздумував він. – Хотів же відмовитися, а ці двоє так дивилися, з надією якоюсь, жалко стало. Ну й гаразд, я звик. Маленьким плакав, коли повертали, а тепер усе одно. Бувало, дізнаються прийомні батьки, що в них буде своя дитина, і я їм не потрібен. Навіщо тоді брали?
Тарас пам’ятав, як випадково розбив телефон в одній прийомній родині. Його так лаяли, називали невдячним, а потім повернули у дитбудинок – «не підійшов». Бували різні опікуни, але Тарас став старшим і хитруватим. Якщо родина не подобалася, він навмисне робив щось таке, щоб його відправили назад. Він навчився розбирати, де до нього справжня любов, а де – порожнеча.
Одного разу його взяла родина, де прийомна мати, Наталія Василівна, кликала його «Тарасик». Який він Тарасик? Він Тарас, майже дорослий, а вона сюсюкає. Жили вони у великому будинку, але своїх дітей у них не було. Наталія поселила його у кімнату, де все було рожеве – штори, плед, навіть стіни. «Мабуть, дівчинку хотіли», – подумав Тарас. У кутку стояли іграшкові машинки, м’яч, але все не за душею. Прийомний батько майже не звертав на нього уваги, жив своєю роботою, ніби купив дружині іграшку, щоб не заважала. Наталія гралася з Тарасом, як із лялькою: вдягала, фотографувала, хвалилася подругам, який її «Тарасик» красен. Іноди водила в парк, але тільки на дитячі гойдалки – Тарасові було соромно поруч із малятами.
Іноді йому було шкода Наталію. Вона плакала, скаржачись подругам по телефону, що чоловік її не любить, що не може народити. Тарас дивився на неї дорослим поглядом і думав: «Шкода, звичайно, але в дитбудинку все одно краще, ніж у рідної матері». Ту він пам’ятав смутно, але знав, що від неї його вчасно забрали – сусіди викликали соцслужбу. У п’ять років у дитбудинку він зітхнув вільно: чисте ліжко, друзі, добра тітка Надія.
У будинку Наталії Тарасові набридла її опіка. Він почувався п’ятирічним. Розгромив рожеву кімнату у приступі злості, мало не подряпав машину прийомного батька, алеТарас швидко повернувся у дитбудинок, а Наталія з чоловіком поїхала на море – “відпочити”.
