Несподіваний союз: як зять і теща стали однією командою
Ганна Степанівна акуратно склала у клітчасту торбу домашню картоплю, соління, пару баночок варення й вирушила до доньки та зятя. — Оленко, я вже в потязі. Нехай Віталік зустріне мене на вокзалі, торба важка, — подзвонила вона. — Звичайно, мамо, зустрінемо, — відповіла Олена. Вранці, ступивши на перон, Ганна почула знайомий голос: — Мамо, ми тут! — Вона обернулася… і завмерла. Поруч із вагітною донькою стояв охайний чоловік у вишиванці, і це був аж ніяк не той неголений, похмурий водій-далекобійник, до якого вона так і не знаходила підходу.
Адже колись Віталік і не думав про шлюб. У тридцять сім він був ще вільним і на риболовлі завжди жартував друзям, що не зустрів ту, що «запалить іскру». Одні йому заздрили: мовляв, нема дружини — нема й зайвих клопотів. Інші зітхали: та все ж приємно, коли додому хтось чекає. А Віталік лише посміхався, додаючи, що у нього є бонус — ніякої тещі.
Аж раптом — як грім серед ясного неба. На автозаправці він побачив Її. Олену. Дівчина з блакитними очима й бейджиком на грудях ніби зійшла з його мрій. Вона усміхнулася — і все, пропав чоловік. Наступного вечора він під’їхав на тому ж джипі, сховав за спиною букет і, тремтячи, промовив: — Вітаю, Олено… Можна запросити вас на каву?
З того дня все пішло, як буря. Ось і весілля. Віталік, уперше за роки, поспішав додому, а не до готелю. Повертався з рейсів, ніби на крилах. Вперше почув себе не просто чоловіком, а справжнім чоловіком. А потім — і майбутнім батьком. Усе було чудово… якби не знайомство з тещею.
Ганна Степанівна виявилася не з боязких: освічена, стримана, з гарними манерами жінка. При першій зустрічі вона привітала зятя холодною ввічливістю. А коли Віталік щиро назвав її другою мамою, вона різко відповіла: — Звідки ви взяли, що я вам мати?
Він не образився. Просто зрозумів: доведеться заслужити її довіру.
Минув рік. Олена — на останньому місяці. Віталік повернувся з рейсу, і дружина тривожно подивилася йому в очі: — Мама збирається до нас на кілька днів… — О! А я думав, щось серйозне! — засміявся він. — Ну що ж, теща так теща. Тільки от… — і досадно почесав бороду.
— Тільки от, — підхопила дружина, — підстрижися, поголися. Мамі не подобається, що ти на діда схожий. — А тобі? — Мені подобається, але мама — це мама…
І Віталік підкорився. Підстригся, поголився, глянув у дзеркало — і сам себе не пізнав. На вокзалі Ганна Степанівна аж підстрибнула: перед нею стояв не той неголений далекобійник, а підтягнутий, молодячий чоловік. На її обличчі з’явилася тепла, здивована усмішка. А Віталік раптом усвідомив, що… радий бачити цю жінку. Щось у ній змінилося. І, здається, у ньому теж.
За вечерею він сховався у кімнаті — почався футбольний матч. Увімкнув тихо, щоб не заважати. І раптом — голос позаду: — Віталіє, додай звуку! Я теж футбол люблю! І баскетбол.
Він обернувся. Ганна Степанівна стояла із щирим інтересом. І коли вони разом вболівали за одну команду, він зрозумів — це буде не просто візит.
Наступного дня вони з Оленою збиралися на рибалку. Намети, вудки, їжа. Ганна Степанівна спитала: — Ви, часом, на риболовлю? Я з вами! Вітину палатку візьміть — і юшку зварю, за вуха не відтягнете!
На природі теща була у своїй стихії: багаття, дрова, навіть стіл з пеньків. Вона сміялася, жартувала, сяяла — ніби на двадцять років молодша. Юшку зварила таку, що Віталік тричі просив додати. А потім вони вже були на «ти». І навіть жартували, що якщо Олена в старості буде такою, як її мати — він буде щасливий.
Ганна обняла доньку і тихо промовила: — Як же добре, що ви в мене є…
І в ту мить Віталік зрозумів: жодний чемпіонат світу не замінить цього — рідного, справжнього.
