Ось адаптована історія для української культури:
Село Заріччя, занурене у тінь столітніх ялин та берез, поволі згасало. Колись тут кипіло життя, а тепер із сотні дворів лишилося два десятки, де доживали віку старці, забуті світом. У минулі часи Заріччя процвітало: міцні зруби, вкриті потемнілим від часу гонтом, зберігали спогади про дні, коли місцеві майстри славилися своїми візками та упряжжю. Але з приходом машин кінь застарів, і село почало в’янути. Ліс навколо був багатий, але взимку ставав небезпечним — голодні вовки кружляли околицями, змушуючи людей тримати зграї собак, чий гавкіт розривав нічну тишу, попереджаючи про біду.
У п’ятдесяті роки шкіряний промисел, що століттями годував село, занепав. Заріччя перетворилося на ферму великого радгоспу. Колишні майстри стали пастухами та доярками. Старий Іван Коваленко все життя пропрацював свинарем. З десяти років доглядав за поросятами, а згодом опікувався племінним стадом, яке славилося на всю округу. Але у дев’яностих радгосп розкрали, худобу продали, а Івана, як і інших дідів, відправили на пенсію. Молодь пішла у місто, і село спорожніло. Син Івана продав корів і виїхав із сім’єю, лишивши батька з хворою дружиною Ганною у великій хаті, оточеній порожніми коморами. Життя завмерло: кухня, старий телевізор та безмежна тиша.
Але одного разу навесні до Заріччя приїхав старий приятель Івана, Петро Савченко, і привіз подарунок — крихітний рудий комочок шерсті. «На твоє сімдесятоліття, Іване! Це цуценя кавказької вівчарки, породистий, з гарною кров’ю. Буде тобі вірним другом, готовим життя за тебе віддати», — сказав Петро, показуючи фото велетенського пса в медалях. — «Вирости його, і він прославить нашу область на виставках!» Іван взяв цуценя, і воно довірливо притулилося до його грудей. Дід влаштував йому ліжко в коробці, але маля скулило, шукаючи тепла. Ганна бурчала: «Притягнув собаку, тепер нянься!» Іван знайшов стару дитячу пляшечку, налив молока і почав годувати маля, немов дитину. «Су́мує за матір’ю», — буркнув він, ігноруючи скарги дружини.
Цуценя росло швидко. Назвали його Богатирем — за гордий характер. Він визнавав лише Івана, сторонничав чужих і швидко перетворився на грізного пса, який розумів господаря з півслова. За рік крихітний комочок став могутнім вартовим, що пильнував двір від курей та гусей, а вночі залізав до Івана в ліжко, гріючи його ноги.
Але біда прийшла до Заріччя. На околиці почали горіти пусті хати. Баби запанікували, благаючи Івана з Богатирем патрулювати село. Так дід став нічним сторожем. Разом із псом вони обходили вулички, і пожежі припинилися. Але незабаром у село навалили чужинці — кияни, що скуповували порожні хати та землі на лузі, де колись паслася худоба. До зими на місці луга виріс селище з розкішних котеджів, обнесене бетонним парканом. Нові господарі найняли Івана охороняти їхнє майно.
«Одні тікають із села в місто, інші — із міста в село, — міркував Іван, обходзячи селище з Богатирем. — А ми, старці, лишаємося нікому непотрібними». Час йшов, здоров’я Ганни погіршувалося. Лікарі призначили дієту та інсулін, але Іван помічав, як вона потай їла цукерки, немарно спіВін тримав її руку до останнього, а потім лишився сам на сам зі своїм Богатирем, знаючи, що тепер вони обидва вартові не лише села, а й спогадів про всіх, кого втратили.
