Село Заріччя, сховане у тіні столітніх ялин та берез, поволі згасало. Ще недавно тут кипіло життя, але тепер із сотні дворів залишилося лише два десятка, де доживали віку старі люди, забуті світом. Колись Заріччя було заможним: міцні зруби, вкриті потемнілим від часу гонтом, зберігали спогади про часи, коли місцеві майстри славилися хомутами та візками. Але з появою машин кінна тяга віджила свій вік, і село почало пустіти. Ліс навколо був багатий на дари, але взимку ставав небезпечним — голодні вовки шуганіли по окраїнах, змушуючи людей тримати зграї собак, чий гавкіт розривав нічну тишу, попереджаючи про лихо.
У п’ятдесятих роках скорняцьке ремесло, яке століттями годувало село, занепало. Заріччя перетворилося на ферму великого радгоспу. Колишні майстри стали пастухами та доярками. Дід Тарас Шевченко все життя пропрацював свинарем. З десяти років він доглядав за поросятами, а згодом опікувався племінним стадом, яке славилося на всю округу. Але в дев’яностих радгосп розкрали, худобу продали, а Тараса, як і інших дідів, відправили на пенсію. Молодь потягнулася до міста, і село спорожніло. Син Тараса продав корів і поїхав з родиною, залишивши діда з хворою дружиною Ганною у великій хаті, оточеній порожніми коморами. Життя завмерло: кухня, старий телевізор та безкінечна тиша.
Та одного разу навесні у Заріччя завітав старий приятель Тараса, Петро Коваль, і привіз подарунок — крихітний рудий клубочок шерсті. «На твої сімдесят, Тарасе! Це цуценя кавказької вівчарки, породистий, з гарною кров’ю. Буде тобі вірним другом, готовим життя за тебе віддати», — промовив Петро, показуючи фото величезного пса, обвішаного медалями. — «Вирости його, і він прославить нашу область на виставках!» Тарас взяв цуценя, і воно довірливо притулилося до його грудей. Дід облаштував йому ліжко в коробці, але мале скулило, шукаючи тепла. Ганна бурчала: «Притягнув песика, тепер няньчись!» Тарас знайшов стару дитячу пляшечку, налив молока та почав колихати малого, немов немовля. «Сумyє за матір’ю», — пробуркотів він, відмахнувшись від дружини.
Цуценя росло швидко. Назвали його Буркою — за гордовитий характер. Він визнавав лише Тараса, сторонявся чужих і незабаром перетворився на грізного пса, який розумів господаря з півслова. За рік маленький клубочок став могутнім вартовим, який охороняв двір від курей та гусей, а вночі залізав до Тараса в ліжко, гріючи його ноги.
Але лихо прийшло до Заріччя. На околиці почали горіти покинуті хати. Старухи запанікували, благаючи Тараса з Буркою патрулювати село. Так дід став нічним сторожем. Разом із псом вони обходили вулички, і пожежі припинилися. Але незабаром у село навалилися чужі — кияни, які скуповували пустуючі хати та землі на лузі, де колись паслася худоба. До зими на місці лугу виріс селище з розкішних котеджів, оточений бетонним парканом. Нові господарі найняли Тараса охороняти їхнє добро.
«Одні тікають із села до міста, інші — із міста до села, — міркував Тарас, обходячи селище з Буркою. — А ми, діди, лишаємося нікому не потрібними». Час минав, здоров’я Ганни погіршувалося. Лікарі призначили дієту та інсулін, але Тарас помітив, як вона потайки їла цукерки, ніби поспішаючи до кінця. У грудні вона тихо померла. На похоронах старухи скиглили, що Ганна пішла без відспіву — церкву в Заріччі зруйнували ще минулого століття.
На могилі дружини Тарас поклявся збудувати капличку. Він збирав гроші, а через півроку вирушив у сусіднє село, де стояла старовинна каплиця святого Пантелеймона. ПовПовернувшись, він вибрав місце, викопав яму під фундамент і взявся за роботу, бо вірний Бурко вже пильно стежив за тим, щоб ніхто не заважав дідові буду́вати святиню.
