Старість та його вічний захист
Село Заозер’я, сховане під кольорами тисячолітніх дубів та верб, поволі вмирало. Колись тут кипіло життя, тепер же зі ста дворів лишилося двадцять, де доживали свій вік забуті світом старі люди. У давні часи Заозер’я процвітало: міцні хати, вкриті потемнілим деревом, зберігали спогади про дні, коли місцеві майстри славилися своїми возами та упряжжю. Але з появою машин кінська тяга відійшла в минуле, і село почало занепадати. Ліс, що оточував село, був багатий на дари, проте зимою ставав небезпечним — голодні вовки блукали окраїнами, змушуючи людей тримати зграї собак, чий гавкіт порушував нічну тишу, попереджаючи про небезпеку.
У п’ятдесятих роках шкіряний промисел, який століттями годував село, занепав. Заозер’я перетворилося на ферму великого радгоспу. Колишні майстри стали пастухами та доярками. Старий Микола Шевченко все своє життя пропрацював свинарем. З десяти років він доглядав за поросятами, а згодом став стерегти племінне стадо, яке було відоме на всю округу. Але у дев’яностих радгосп розкрали, худобу продали, а Миколу, як і інших старих, відправили на пенсію. Молодь подалась у міста, і село спорожніло. Син Миколи продав корів і поїхав з родиною, залишивши старого з хворою дружиною Ганною у великій хаті, оточеній пустими коморами. Життя зупинилося: кухня, старий телевізор та нескінченна тиша.
Та одного разу навесні до Заозер’я приїхав старий друг Миколи, Петро Бойко, і привіз подарунок — крихітний рудий клубочок шерсті. «На твоє сімдесятиріччя, Миколо! Це цуценя кавказької вівчарки, породистий, з доброю кров’ю. Стане тобі відданим другом, готовим за тебе й життя віддати», — промовив Петро, показуючи фото величезного пса, обвішаного медалями. — «Вирости його, і він уславить нашу область на виставках!» Микола взяв цуценя, і воно довірливо притулилося до його грудей. Старий зробив йому лежанку у коробці, але мале скулило, шукаючи тепла. Ганна бурчала: «Притягнув собаку, тепер годую його!» Микола знайшов стару дитячу пляшечку, налив молока і почав годувати малого, немов дитину. «Сумую за матір’ю», — пробурчав він, відмахнувшись від дружини.
Цуценя росли швидко. Назвали його Богданом — за гордий характер. Він визнавав лише Миколу, сторонніх уникав і незабаром перетворився на грізного пса, що розумів господаря з півслова. Через рік маленький клубочок став могутнім вартовим, що охороняв двір від курей та гусей, а вночі ліз до Миколи у ліжко, гріючи його ноги.
Але лихо прийшло у Заозер’я. На околиці почали горіти покинуті хати. Старуси запанікували, благаючи Миколу з Богданом обходити село. Так старий став нічним сторожем. Разом із псом вони ходили вуличками, і пожежі припинилися. Але незабаром до села наїхали чужі — кияни, які скуповували пусті хати та землі на лузі, де колись паслася худоба. До зими на місці лугу виріс осередок розкішних котеджів, оточений бетонним парканом. Нові господарі найняли Миколу охороняти їхнє майно.
«Одні тікають із села в місто, інші — із міста в село, — міркував Микола, обходячи оселю з Богданом. — А ми, старі, лишаємося нікому не потрібними». Час минав, здоров’я Ганни погіршувалося. Лікарі прописали дієту та інсулін, але Микола помітив, як вона потай їла цукерки, наче поспішала до кінця. У грудні вона тихо померла. На похоронах старухи скаржилися, що Ганна пішла без відспіву — церкву в Заозер’ї зруйнували ще минулого століття.
На могилі дружини Микола дав обітницю збудувати капличку. Він збирав гроші, а через півроку вирушив до сусіднього села, де стояла стара капличка святого Пантелеймона. Повернувшись, він вибрав місце, викопав яму під фундамент і почав будівництво. До осені над дерев’яною капличкою здійнявся хрест. Старухи приносили ікони, серед яких була давня ікона Святого Миколая, що вціліла у лихі часи. Капличку освятили на честь Миколая, і вона стала місцем молитви для селян та дачників.
Зимою, перед Водохрещем, Миколу опанував тривожний передчуття. Він частіше почав перевіряти капличку. У святвечір, дрімаючи, він раптом схопився, збуджений жахом. Схопивши рушницю, він з Богданом помчав до святині. Пес кинувся вперед, а за хвилину ніч розірвали постріли. Микола, спотикаючись у снігу, добіг до місця. Богдан лежав на узбіччі, кров текла з його грудей, фарбуючи сніг у червоний. Старий упав на коліна, пригорнувши голову пса, і заридав, як дитина. «Богдане, мій вірний… За що?» — стогнав він, проклинаючи долю.
Збіглися старухи та дачники. «По собакі плаче, а по Ганні так не ридав», — шипіла одна. Раптом луРаптом лунав крик: «Ікону вкрали! Миколу забрали!»
