**Повернення додому**
У старому будинку на околиці села Вербівка, загубленого серед полтавських лісів, пахло пилом і надією. Соломія, трясучись у старенькому автобусі по розбитій дорозі, відчувала, як її нудить. Пилюка забивала легені, а серце стискалося від туги. Навіщо вона на це наважилась? Жити одній у сільській хаті, да ще й у такому стані — чисте божевілля. Але рішення було прийняте, і повертатися було нікуди.
Соломія хворіла вже третій рік. Останній візит до лікаря приніс ледь помітну надію: лікування допомагало, але ніхто не знав, надовго. «З вашім діагнозом усе непередбачувано», — сухо сказав доктор. Соломія не сперечалась. Життя давно втратило смак. З чоловіком, Богданом, вони жили під одним дахом, але стали чужими. Коли хвороба накрила її, він і зовсім віддалися, наче вже шукав заміну, щоб не лишитися самому. Кохати вони перестали давно, і Соломія змирилась.
Але вчора сталося те, що перевернуло все. Повернувшись з лікарні, знесилена, ледве переставляючи ноги, вона застала у їх тісній квартирі п’яний розгул. Богдан, святкуючи початок відпустки, приволік усю свою бригаду. Густий тютюновий дим, лайка, сморід перегару пройняли кожен куток. Соломія пішла в парк, блукала годинами, але, повернувшись, знайшла лише сміття, порожні пляшки й хропучого чоловіка. Ввечері він, отямившись, потягнувся за новою порцією горілки. Соломія спробувала заговорити, але почула у відповідь грубість:
— Хата моя, зрозуміла? Завод мені давав. Хочу — п’ю, хочу — гуляю. А ти тут ніхто!
«Хто я тут?» — думала Соломія, ковтаючи сльози. Її робота, скромна й низькооплачувана, не варта була того, щоб за неї чіплятися. «Завтра звільнюсь і поїду, — вирішила вона. — До села, у батьківську хату. Хоч доживу свої дні в тиші, без п’яних криків».
Дім зустрів її запахом старого дерева й сушених трав. Серце занило від спогадів. Після смерті матері вона була тут лише раз, на похоронах. Але хата виглядала доглянутою — видно, сусіди придивлялися. Ключ, як у дитинстві, лежав під половицею порога. Замок заскрипів, але піддався. Соломія увійшла, вдихнула запилений повітря й прошепотіла:
— Здрастуй, дому.
Дошки відповіли скрипом, наче вітали господиню. Вона розчинила віконниці, впускаючи сонячне світло, і, переодягнувшись, пішла до криниці за водою. Там її зустріла сусідка Ганна.
— Соломійко, це ж ти? — здивувалася жінка. — Повернулась! Мій Іван за хатою доглядав, не дарма, виходить. Молодець, що приїхала. Заходь увечері, повечеряємо!
Соломія вимила вікна, витерла пил, вичистила підлогу до блиску. Дім ожив, задихав теплом. Втома навалилася важким тягарем — хвороба нагадувала про себе. Але Соломія вирішила протопити піч, щоб прогнати сирість. Ввечері, у сусідів, за простою вечерею вона розповідала про своє горе, а Ганна, вислухавши, похитала головою:
— Приїхала — і правильно. Тут тобі раді, Вербівка — рідна. А що помирати зібралася — кинь! Влаштуєшся на пошту, у нас листоноша потрібен. Село маленьке, обійдеш із задоволенням. І до баби Параски зайди, вона трави дасть. Усі хвороби від нервів, сама знаєш. А у нас тут спокій і благодать.
Соломія засинала з усмішкою, думаючи про доброту сусідів. Вранці її розбудила дивна енергія — бажання жити, творити, чого не було роками. Поснідавши, вона пішла влаштовуватися на пошту. Гроші зайвими не бувають, та й сидіти без діла не хотілося. Ідучи сільськими вуличками, вона ловила погляди сусідів. Кожен зупинявся, усміхався, бажав здоров’я.
— Добридень! — відповідала Соломія, відчуваючи тепло в душі.
Літо змінилося осінню. Робота листоноші стала радістю: неспішно обійти село, затриматися у кожному дворі, перекинутися словом. Повітря, чисте й п’янке, наповнювало легені. Соломія відчувала спокій, якого не знала в місті. Щоки їй порожевіли, обличчя стало свіжим, як стигла груша. Трав’яні відвари від баби Параски допомагали: Соломія спала міцно, їла з апетитом, а слабкість відступала.
Хвороба відпустила. Соломія прожила у Вербівці ще багато років, оточена теплом рідної хати й добрими людьми. Щастя, виявляється, не потребує багато чого — лише миру в душі, затишок старих стін і відчуття, що ти потрібен. А хвороба? Вона справді була від нервів, як і всі біди…
