Мені шістдесят. Живу сама. І такої старості я точно не очікувала.
Шістдесят років. Я мати двох дорослих, гарних і розумних дітей — сина та доньки. У мене п’ятеро онуків, різного віку, усі живуть в одному місті. Але попри таку велику родину, кожне свято зустрічаю сама. Та й не тільки свята — самотність стала моїм вічним супутником.
Коли був живий мій чоловік, я не відчувала цієї порожнечі. Нам вистачало один одного. Разом зустрічали і Новий рік, і Різдво — без метушні, бенкетів, зате з теплом, усмішками і якоюсь особливою душевністю. Він був моєю опорою, стіною, на яку можна було спертися в будь-яку мить. А коли його не стало, я ніби провалилася у тишу. І з кожним роком ця тиша стає все гучнішою.
Найважче — у грудні. Час, який мав бути сповнений світлом, сміхом, запахом кориці та ялинкових гілок, для мене перетворюється на крижане нагадування: я — одна. Мої дзвонять. Інколи. Але трапляються роки, коли й цього не роблять вчасно. Вітання можуть прийти і другого, і третього січня. Усміхаюся крізь біль, роблю вигляд, що не помічаю запізнення. Ніби все гаразд.
Але в душі я відчуваю — я більше не потрібна. Ні як жінка, ні як мати, ні як бабуся. Я — минуле, про яке згадують уривками, між «важливими» справами. А колись я була для них усім. Прала, годувала, лікувала, сиділа вночі біля ліжечка. Жила їхнім життям. Тепер їхнє життя проходить повз мене.
Я розумію — у них своя родина, свої турботи. Але чому в цих турботах немає місця для мене? Чому кожного разу, коли запрошую їх на Різдво чи Новий рік, чую: «Мамо, цього року не вийде, вже плани»? А я ж не вимагаю багато — лише один вечір. Вечір за родинним столом, де можу подати улюблені пироги, зварити запашний узвар, накрити, як у найкращі роки.
Завжди мріяла, що з віком у моєму домі лунатиме дитячий сміх, дзвін посуду, шелест подарункового паперу. Уявляла, як готуватиму свої фірмові страви, втомлюватимуся, бурчатиму через гауА потім візьму і знову посижу в тиші, чекаючи, а чи не розчиниться хоч цього разу двері перед тими, кого люблю.
