«Ні, мамо. Ти до нас більше не приїдеш. Ні сьогодні, ні завтра, ні наступного року» — історія, коли терпець урвався остаточно
Я довго вагалася, як розпочати цю розповідь, але в голову приходили лише два слова: нахабство і мовчазна згода. Одне — від свекрухи, друге — від чоловіка. А між ними — я. Жінка, яка намагалася бути гарною, ввічливою, вихованою. Поки одного дня не зрозуміла: якщо далі мовчати, то від «нашого» дому залишиться лише порожня коробка.
Я не розумію, як можна так просто увійти в чийсь дім і взяти чуже — ніби тобі тут усе належить. Моя свекруха робила саме так. І все заради… своєї доньки. Сестри мого чоловіка.
Кожен її візит закінчувався тим, що з морозилки зникало м’ясо, з плити — ціла каструля котлет, а одного разу вона забрала навіть мій новий випрямлювач для волосся. Я його навіть не встигла використати — просто взяла. Бо, як пізніше пояснила, «у Софійки хвилі, а ти ж усе одно вдома сидиш».
Я терпіла. Стискала зуби. Пояснювала чоловікові. Він розводив руками. Казав: «Та це ж мама, вона без лихого наміру. Купимо нове».
Але останньою краплею став день перед нашою п’ятою річницею. Ми з чоловіком вирішили відсвяткувати його особливо — сходити в ресторан, як колись. Я заздалегідь обрала сукню. Залишалося лише купити підходящі туфлі. І я купила. Красиві, дорогі, про які мріяла ще з минулого літа. Залишила їх у коробці в спальні — хотіла вдягнути на свято.
Але все пішло не за планом.
Того дня я затрималася на роботі і попросила чоловіка забрати доньку з садочка. Він погодився. Але, як виявилося, у нього теж знайшлися справа, і він подзвонив мамі. Віддав їй ключі від квартири, щоб вона забрала Софійку і посиділа з нею у нас.
Коли я прийшла додому, першим ділом зайшла до спальні. І завмерла. Коробки з туфлями не було.
— Іване, де мої нові туфлі? — спитала я, вже здогадуючись про відповідь.
— А звідки мені знати? — знизав плечима він.
— Тут була твоя мама?
— Так, вона забрала Софійку, посиділа трохи й пішла.
— А ключі? — я намагалася говорити спокійно.
— Я їй віддав. Ну а що було робити?
Я взяла телефон, набрала її номер. Вона підняла трубку з першого дзвінка.
— Добрий вечір, — почала я стримано. — Гадаю, ви знаєте, чому я дзвоню.
— Ні, не знаю, — без тіні сорому відповіла свекруха.
— Де мої нові туфлі?
— Я віддала їх Софійці. У тебе й так забагато взуття. А їй на випускний нічого вдягнути.
Після цих слів вона просто… поклала трубку. Без сорому. Без вибачень. Просто клац — і гудки.
Чоловік, як завжди, сказав: «Купимо тобі інші, ну чого ти так? Це ж мама».
Я підвелася. Взяла його за руку. Повела в торговий центр. І там, стоячи перед вітриною, обрала саме ті, які місяцями бачила лише в інтернеті — туфлі, від ціни на які його, здавалося, мало не побив удар.
— Оксан— Іване, це майже половина твоєї зарплати! — видихнув він, побачивши цінник.
