Сьогодні у моєму щоденнику – найбільш болючий запис. Ніколи не думала, що людина, з якою ділиш життя, може раптом стати далекою, як чужий берег. Що той, хто брав твої руки в свої і клявся бути опорою, одного дня притисне до стіни, що й дихати стане страшно. Я – Катерина Бойко, мені тридцять вісім, і зараз мій чоловік поставив мене перед вибором, від якого холоне душа.
Ми з Артемом одружилися шість років тому. Він уже був розлучений, мав двоє дітей від першого шлюбу. Я знала, на що йду, але вірила, що любов переможе. Старалася бути для його дітей доброю та уважною. Він допомагав їм грошима – я жодного разу не заперечувала. Хіба можна заважати батькові піклуватися про власних дітей?
Жили ми в орендованій квартирі у Львові. Обидва працювали, але грошей завжди бракувало. Я – бухгалтером, він – майстром на автосервісі. З часом борги зросли, заробітня плата затримувалася, доводилося відмовлятися від усього. Мріяла про дитину, але вагітність так і не наставала. Після тридцяти п’яти лікарі поставили страшний діагноз – безпліддя. Було боляче, але я стискала зуби.
Тоді Артем запропонував переїхати до його батьків у село під Тернополем. «І їм допомога потрібна, і ми заощадимо», – казав. Я сумнівалася, але погодилася. Краще, ніж розраховувати кожну копійку. Старий, але просторий будинок, свіже повітря, город, кури… Але від першого дня я відчувала себе там чужою. Свекруха дивилася на мене, наче я влізла до їхньої родини без запрошення. Кожен мій крок обговорювався, кожен жест критикувався.
Все змінилося, коли рік тому помер мій тато. Ми з мамою втратили найріднішу людину. Він залишив мені у спадок свою двокімнатну квартиру у Івано-Франківську. Затишна, у гарному районі. Коли оформили документи, я вперше за довгий час відчула – у мене з’явилася опора. Запропонувала Артему переїхати туді: «Це шанс почати все з чистого аркуша. Жити окремо, будувати своє». Але він відрізав:
— Я не кину батьків. Вони на мене розраховують.
Спочатку я сприйняла це спокійно. Але через місяць він кинув слова, від яких у мене підкошилися ноги:
— Продамо квартиру. Гроші вкладемо у ремонт батьківського будинку. Переробимо дах, ванну, утеплимо стіни. Все одно ми тут живемо.
Я не вірила власним вухам.
— Артеме, це ж квартира мого тата! Це його праця, його пам’ять. Як ти взагалі таке можеш говорити?
— А як інакше? Ти хочеш дітей, а в нас навіть нормальних умов нема. Ти що, будеш тримати квартиру пустою, поки ми живемо у старому будинку з протікаючим дахом?
Я поясняла, що не можу просто так позбутися батькової спадщини. Що це не просто метраж – це його любов, його турбота. Артем спочатку мовчав, потім почав наполягати. З кожним днем усе різкіше. Вже не пропонував – вимагав. А потім заявив:
— Або продаєш квартиру, або я йду.
У мене перехопило дух. Він поставив ультиматум. Шантажував. Розбивав мою пам’ять, мої почуття, моє минуле. Все заради того, щоб вкласти гроші у будинок його батьків – не наш. Не у наше майбутнє. А у те життя, де мене ніхто не чекав.
Зараз я блукаю по кімнаті й не знаю, як дихати. Моя мама у сльозах. Каже, що тато ніколи не допустив би такого. Що ми з ним жили душа в душу, і квартира – це його останнє «я поруч». А я? Я розриваюся. У голові – млость. Серце кривавиться, бо я досі люблю Артема. Але він дивиться на мене, як на банківський рахунок, який пора вивести.
Не знаю, що робити. Продати – зрадити. Не продати – залишитися однією? Але ж людина, яка ставить ультиматуми, вже й є зрадою. Хіба можна жити, коли любов вимірюється квадратними метрами та кошторисом на ремонт?
Я – у глухому куті. Вперше в житті не маю відповіді. Але тепер я точно знаю – більше не готова жертвувати собою заради чиєїсь вигоди. Навіть якщо ця «чужа» людина – мій чоловік.
