Мені шістдесят вісім. Самота. Попросила дітей взяти мене до себе — та почула чемне «ні».
Шістдесят вісім років. Уже давно вдова. Чоловік пішов тихо, уві сні, без слів, без прощань. Відтоді живу, ніби в диму. Дні зливаються в один, обличчя розпливаються, події не затримуються в пам’яті. Працюю досі — не заради грошей, а щоб не зійти з розуму в цій тиші. Робота — останні години доби, коли відчуваю себе хоча б трішки потрібною.
Не скаржусь. Просто констатую. В мене немає захоплень, хобі, мічт. Усе, що було — у минулому. Більше не шукаю, не пробую, не сподіваюся. Мабуть, просто стара. Але найважче не вік, а самотність, яка прилипла до стін моєї двокімнатної у Борисполі, як цвіль — тихо, непомітно, але неминуче.
Тож я наважилась. Подумала: може, запропонувати синові з родиною переїхати до мене? У нього троє дітей, сім’я зростає, живуть у тісноті. А в мене — вільна кімната, шафи з постіллю, місце для дитячих іграшок. Наче логічно: простір є, бажання — теж. Але не все так просто.
Син вислухав, не перебивав. А потім подзвонила невістка. Ввічливо, але з холодом у голосі.
— Ви розумієте, Маріє Степанівно, у нас і так усе налагоджено. Діти звикли до свого простору. Та й взагалі, під одним дахом — це складно. У кожного свої звички, свій ритм.
Я зрозуміла. Я їм — тягар. Бабуся, якій треба поступатись, яку треба терпіти. А я ж не просила багато — просто бути поруч.
Донька… Я б із радістю пожила з нею. Але у неї своя родина, свої клопоти. Вона, звісно, не сказала прямо, що я небажаний гість, але… мені досить погляду її чоловіка, коли я затримуюсь на кухні після вечері. Втім, донечка гостинна: завжди наллє чай, нагодує, вислухає. Тільки чим частіше я приходжу, тим менше хочеться повертатись у свою порожню квартиру, де годинник тікає голосніше за телевізор.
Вони кажуть, що я не стара. Що життя не закінчується на пенсії. Що можна поїхати на екскурсію, піти до гуртка, занятися йогою. Мовляв, «ти просто замкнулась від світу».
— Мам, ну хіба тобі з нами буде краще? — питає донька. — Ти ж не зможеш розслабитись, завжди відчуватимеш себе зайвою.
— Краще знайди, чим тобі справді хочеться зайнятись, — каже син. — Може, до бібліотеки ходити, в басейн. Зараз стільки всього цікавого…
А я стою і мовчу. Бо не знаю, як пояснити, що мені потрібні не хобі. Не виставки і не скандинавська ходьба. А живий голос зранку. Шум дитячих кроків у коридорі. Ранковий чай, зварений не лише для себе. Хтось, хто просто поруч.
Мені говорять: «Ти ще можеш зустріти любов». А мені здається, що це вже смішно. Куди мені? З зморшками, з втомленими очима, з пам’яттю, в якій більше минулого, ніж майбутнього?
Так, я живу. Але відчуття, ніби живу повз. Повз свята, повз розмови, повз сміх, який кол> Мені шістдесят вісім. Самота.
Я сиджу біля вікна, дивлюся на дощ, що стукає по підвіконню, і думаю — чи справді мій час уже минув, чи може десь там, за цією сірою завісою, ще на мене чекає теплий промінь?
