“Тато, віддай квартиру — ти вже своє прожив”. Після його відповіді донька кинула три слова й грюкнула дверима.
Микола Іванович втратив дружину лише півроку тому. Разом із нею пішла остання опора в житті. Він і далі ходив на роботу — не через потребу, а щоб відчувати хоча б якийсь сенс. Робота була його рятувальним кругом, точкою опори. У звичній рутині днів він знаходив втіху, хоч і тимчасову. Ввечері все частіше затримувався на вулицях — просто йшов, не бажаючи повертатися у порожню, холодну квартиру. Дім без дружини став глухою коробкою, де луна його кроків звучала страшніше за тишу.
Діти — донька і син — навідували його рідко. Все рідше. А потім майже зовсім перестали. Здавалося, що із смертю матері розпалося й те, що тримало родину хоч якось разом. Микола Іванович боявся самотності, але ще більше — того, що став для власних дітей лише непотрібним стариком.
Він все частіше ловив себе на тому, що шукав серед перехожих знайомі риси облич. Вдивлявся у людей, сподіваючись, що хтось зупиниться, привітається, обійме. Але всі проходили повз. І серце боліло все сильніше — якщо не від хвороби, то від порожнечі.
А потім прийшла вона — Оленка, його донька. Прийшла не з турботою, не з теплом, а з холодним розрахунком у погляді. Її візити завжди були короткими, сухими, і щоразу зводилися до однієї й тієї ж розмови — про квартиру. Цього разу вона навіть не стала вагатися.
— Тату, ну скільки можна? Ти живеш у трьохкімнатній квартирі, один! Це ж безглуздо. Продай її, купи собі однушку. Гроші віддай мені — у нас іпотека, дітям потрібна кімната.
Він мовчав. Руки тремтіли. Слова застряли у горлі.
— Оленко, ти ж розумієш, що це наш з мамою дім. Я не можу просто так… — він не договорив.
Донька різко підвелася.
— Ти вже своє прожив, тату. Подумай хоч раз про нас, — у її голосі тремтіло роздратування.
— А ти подумай, коли знову приїдеш? — тихо, майже пошепки, запитав він.
Вона вже стояла біля дверей. Обернулася й кинула:
— Після твоєї смерті.
Двері грюкнули. Глухий звук розкотився квартирою, наче постріл. Микола Іванович довго сидів у тиші, не маючи сили рухнутися. А потім, зібравшись із духом, набрав номер сина.
— Богдане, поговори зі мною. Вона приходила… знову про квартиру… Я не хочу її продавати, — його голос дрижав.
На тому кінці проводу почувся зітхання.
— Тату, ну а чого ти хочеш? Ти один, квартира велика. Якщо чесно, то й я б не відмовився від допомоги. В мене машина стара, хочеться нову взяти. Продавай, не жадій.
— А ти коли приїдеш? — із надією перепитав він.
— Якщо продаси квартиру — приїду.
Він не дочув. Просто поклав трубку. Взяв із вішалки пальто й вийшов із дому. Вага всередині розпирала груди. Здавалося, повітря стало густим і важким. Він ішов, не дивлячись навколо, доки не знайшов пусту лавочку біля ставка. Сів. Похилив голову. Серце билося повільно, натужно. А потім… просто зупинилося.
Микола Іванович помер один. Серед дерев, під сірим небом, із телефоном у кишені. Ніхто його не чекав. Не шукав. Не любив. Його серце не витримало не зради — байдужості. Він не був потрібен ні як людина, ні як батько. Лише як власник житла.
А через день у квартирі знову грюкнули двері. Прийшла Оленка — із ключами. Із очима, повними не сліз, а розрахункА на парковці вже чекав новенький “Богдан” Богдана — тепер у нього було за що поїхати до батька, тільки батька вже не було.
