Микола Іванович втратив дружину лише півроку тому. Разом із нею пішла й остання опора в житті. Він продовжував ходити на роботу — не через фінансову потребу, а щоб втримати хоч якийсь сенс існування. Праця була його рятунком, точкою опори. У звичній рутині днів він знаходив заспокоєння, хоч і тимчасове. Вечорами все частіше залишався на вулиці — просто блукав, не маючи бажання повертатися у порожню, холодну квартиру. Дім без дружини став глухою коробкою, де луна його кроків лунала страшніше за тишу.
Діти — дочка Оксана та син Віталій — відвідували його рідко. Усе рідше. А потім майже зовсім перестали. Здавалося, із втратою матері зникло й те, що хоч якось тримало родину разом. Микола Іванович боявся самотності, але ще більше — того, що став для власних дітей лише непотрібним стариком.
Він все частіше ловив себе на тому, що шукав серед прохожих знайомі риси обличчя. Вдивлявся у людини, сподіваючись, що хтось зупиниться, привітається, обійме. Але всі проходили повз. І серце боліло все сильніше — якщо не від хвороби, то від порожнечі.
А потім прийшла вона — Оксана, його донька. Прийшла не з турботою, не з теплом, а з холодним розрахунком у очах. Її візити завжди були короткими, сухими, і щоразу зводилися до однієї й тієї ж розмови — про квартиру. Цього разу вона не вагалася.
— Тату, ну скільки можна? Ти живеш у великій квартирі сам! Це ж безглуздя. Продай її, купи собі одну кімнату. Гроші віддай мені — в нас іпотека, дітям потрібна окрема кімната.
Він мовчав. Руки тремтіли. Слова застряли в горлі.
— Оксанко, ти ж розумієш, що це наш з мамою дім. Я не можу просто так… — він не договорив.
Донька різко підвелася.
— Ти своє вже прожив, тату. Подумай хоч раз про нас, — у її голосі тремтіло роздратування.
— А ти подумай, коли знову приїдеш? — запитав він тихо, ледве чутно.
Вона вже стояла у дверях. Обернулася й кинула:
— Після твого відходу.
Двері грюкнули. Дзвінкий звук розлігся по квартирі, як постріл. Микола Іванович довго сидів у тиші, не маючи сили рухнутися. А потім, зібравшись із духом, набрав номер сина.
— Віталію, поговори зі мною. Вона приходила… знову про квартиру… Я не хочу її продавати, — голос його тремтів.
На тому кінці почулося зітхання.
— Тату, ну а чого ти хочеш? Ти сам, квартира велика. Якщо чесно, то я теж не відмовився від допомоги. У мене стара машина, хочу нову. Продавай, не жадій.
— А ти коли приїдеш? — із надією перепитав він.
— Якщо продаси квартиру — приїду.
Він не дослухав. Просто клацнув трубку. Взяв пальто і вийшов із дому. Вага в грудях розпирала. Здавалося, повітря стало густим і важким. Він ішов, не дивлячись навколо, доки не знайшов порожню лавку біля ставка. Сів. Схилив голову. Серце билося повільно, з натугою. А потім… просто зупинилося.
Микола Іванович помер самотнім. Серед дерев, під сірим небом, із телефоном у кишені. Ніхто його не чекав. Не шукав. Не любив. Його серце не витримало не зради — байдужості. Він не був потрібен ні як людина, ні як батько. Лише як власник житла.
А через день у квартирі знову грюкнули двері. Прийшла Оксана — із ключами. З очима, повними не сліз, а розрахунку. І Віталій — із новою машиною на парковці. У квартирі пахло пилом і самотністю. А на столі — стара фотографія. Де всі вони разом. З мамою. З татом. Щасливі. Ще тоді.
Але щастя, як і любов, зникає. Якщо його міряти метрами та квадратами.
