Донька зібрала нас за столом, щоб поділитися радістю. Після вечері ми виставили її й зятя з дому.
Я вже нічого не розумію в сучасній молоді. У них, схоже, взагалі немає здорового глузду. Наша дочка Олеся влаштувала сімейну вечерю — ніби звичайну, святкову, із салатами, тортом, свічками. Зібрала всіх — мене, чоловіка, онука й свого чоловіка. Ми всі живемо разом у звичайній трикімнатній квартирі на околиці Києва. Жити в такій тісноті — це вже випробування. А тут…
Коли Олеся з Тарасом одружилися, ми одразу взяли їх до себе. Так вийшло — вона завагітніла, весілля зіграли на швидку руку, все якось швидко й несвідомо. Ми не стали їх судити, допомогли, як могли, і запропонували пожити у нас, щоб вони змогли зібрати на своє житло. Говорили їм: «Відкладайте гроші, хоч на перший внесок за іпотеку. Все розуміємо, але коли онук підросте, буде ще тісніше».
Вони ніби кивали, погоджувались. А на ділі — ніякої ініціативи. Тільки обіцянки, балачки, а толку — нуль. Живуть, як діти у батьків, навіть подяки не чути. Ми терпимо, хоча в нас із чоловіком свої хвороби, свій вік, хочеться тиші, ладу. Але заради доньки — мовчимо.
І от, сидимо за святковим столом. Олеся посміхається, очі сяють. Ми з чоловіком навіть переглянулися: «Може, нарешті вирішили з’їхати?»
Але ні. Олеся піднімає келих, оглядає нас і каже:
— Мамо, тату… Я вагітна!
У мене голова закрутилася. Я завмерла, дивлячись на неї, не вірячи своїм вухам. Здавалося, земля йде з-під ніг. Хотілося або реготати від безвиході, або ридати. Ще одна дитина? У цю тісну квартиру? Та куди ж вже…
— Олесю, ти хоч розумієш, що робиш? — тихо, але важко запитав мій чоловік. — Де ви будете жити вшестеро? Чи думаєте, ми й далі вам няньками будемо?
А Олеся навіть не зніяковіла. Вона, мабуть, чекала, що ми з радістю кинемося її обіймати, вітатимемо. Але цього не сталося.
— Я думала, ви зрадієте… — пробурмотала вона, а Тарас одразу встряв:
— Ми сподівалися на підтримку, а ви відразу в штики. Це ж наша сім’я!
— Ваша? — не витримала я. — А ми тоді хто? Покрівельники? Банкомати? Ми просили: збирайте на своє житло! А ви… ще один рот, вибачте, але ми більше не потягнемо.
Після вечері ніхто ні з ким не розмовляв. Наступного дня Олеся навіть не привіталася. Вони образилися. На нас. За те, що ми не стрибали до стелі від радості. За те, що не в захваті від того, що в цій тісній квартирі буде ще одна дитина, ще один плач уночі, ще одна коляска у коридорі, ще один привід переставляти меблі.
Ми з чоловіком поговорили. Спокійно. Жорстко. Вирішили: досить. Ми не можемо й не повинні більше жертвувати своїм життям, старості, своїм спокоєм. Їм майже тридцять. Час дорослішати.
Я підійшла до доньки і прямо сказала:
— Олесю, ми вас любимо. Але ви дорослі люди. Хочете другу дитину? Чудово. Тільки ростите її у своєму домі. Ми більше не можемо бути вашою «подушкою безпеки».
Вона спалахує. Каже, що ми жорстокі, що «ніхто так із дітьми не поводиться». Але, вибачте, я вже поводилася — коли сиділа з їхнім сином, коли віддавала пенсію на підгузники, коли варила їм борщі та прасувала сорочки. Тепер — досить.
Зібрали речі, знайшли орендовану хату. Пішли з образами. А ми залишилися — у нашій трикімнатній. У тиші. З відчуттям, що зробили правильно, хоч і важко. Але іноді, щоб хтось подорослішав, треба відпустити. Навіть якщо це твоя власна дитина.
