Мені тридцять, але я досі не живу своїм життям: мама вирішує за мене все, і я не можу вирватися.
Тридцять років – це вік, коли в інших вже діти, кредити за квартиру, а в мене – ні свободи, ні особистого простору, ні права на власну думку. Бо поруч мама. Мама, яка не відпускає. Мама, яка слідкує за кожним моїм кроком. І я їй це дозволяю. Я знаю, що це моя помилка. Не навчилася казати «ні».
Батько зник із нашого життя ще до мого народження. Мама ніколи не згадувала про нього – мовчазність, ніби його ніколи й не було. З дитинства я часто хворіла: бронхіти, кір, кашлюк, вітрянка. До дитсадка не ходила – мама доглядала за мною вдома. Жили ми з бабусею та дідусем, вони нас утримували. Мама за освітою – викладач фортепіано, але почала працювати лише, коли мені виповнилось п’ятнадцять.
Я була її сенсом. Вона жила мною, дихала мною, захищала від усього світу. Впала – значить, на вулицю не виходимо. Застудилась – ніякого морозива. Кожна дрібниця ставала загрозою. Крок убік – паніка. І я звикла.
Закінчила музичну школу, вступила до педагогічного університету, стала викладачем фортепіано – як мама. В дитинстві у мене майже не було друзів. Мама не дозволяла спілкуватись ні з ким – усіх вважала «непідхожими». Зате ми разом ходили до театру, на концерти, читали книжки. Я жила, як героїня старого роману, тільки без балу та залицяльників.
У студентстві мало що змінилося. Дідусь допоміг влаштуватися до музичної школи. Робота подобалась, діти тішили, мама була задоволена – навколо мене лише дорослі жінки, жодної «поганої компанії». Подруг майже не було. Дві дівчини, з якими я намагалася дружити, зникли – ми не могли бачитись, мама не схвалювала.
П’ять років тому з’явився він – викладач гітари. Новий. Добрий. Розумний. Привабливий. Справжній герой мого роману. Ми сходили на побачення. Я була щаслива, але ненадовго.
Перший вечір – мама дзвонила кожні десять хвилин, довела мене до істерики, хлопець злякався. Другий – я вимкнула телефон. Повернулась – під будинком стояла швидка. Мама обдзвонила лікарні, поліцію, моїх колег. Її забрали з нападом. Третього побачення не було. Я вперше відчула гнів. Поїхала до подруги. Вона сказала: «Не повертайся. Інакше ніколи не вирвешся».
Я не відповідала на мамині дзвінки – писала, що все гаразд. Вона приходила на роботу, влаштовувала сцени, потім знову потрапила до лікарні. Я не витримала – повернулась. З почуттям провини, яке з того часу сидить у мені, немов скалка. Подруга благала залишитись. Я не послухала. І з того моменту все завмерло.
Тепер мені тридцять. Ми з мамою разом ходимо до театру, їздимо в санаторій, обідаємо удвох у вихідні. У мене немає стосунків, немає друзів, немає свободи. Кожна спроба вийти з цього кола викликає паніку. Я боюсь. Боюсь, що мама не пережиде мого відходу. Що якщо я наважуся – станеться найгірше. А я собі цього не пробачу. Я стану причиною її смерті.
Я хочу жити своїм життям. Але не можу. Не вмію бути жорсткою. Не вмію вибирати себе. Боюсь, що повторю її долю – самотню, замкнену, зламану. Все частіше думаю, що виходу просто немає.
