У ту ніч я виставила сина та невістку за двері й забрала в них ключі: настав момент, коли я зрозуміла — годі.
Минув тиждень, а я досі не можу прийти до тями. Я вигнала з дому власного сина та його дружину. І знаєте що? Я не відчуваю провини. Ані крихти. Бо це була межа. Вони самі змусили мене прийняти це рішення.
Все почалося півроку тому. Я, як завжди, повернулася з роботи. Втомлена, мріяла про чашку чаю та тишу. І що я бачу? На кухні — мій син Тарас і його дружина Оля. Вона ріже ковбасу, він сидить за столом, читає газету й, ніби нічого не сталося, посміхається:
— Привіт, мам! Ми вирішили провідати тебе!
На перший погляд — нічого страшного. Я завжди рада, коли Тарас заходить у гості. Але потім я зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто ввалилися в мою квартиру й залишилися.
Виявилося, їх вигнали з орендованого житла — півроку не платили. Я ж казала їм: не розгрібайте ширше, ніж граблі довгі! Знайдіть щось простіше, жийте скромніше. Але ж ні. Їм подавай центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розвалилося — тікають до мами.
— Мам, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукаю квартиру, — запевняв син.
Я, як дурна, повірила. Подумала: ну добре, тиждень — це не страшно. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я тоді знала, у що це переросте…
Минув тиждень. Потім другий. Потім третій місяць. Шукати квартиру ніхто й не збирався. Зате вони швидко освоїлися. Жили, як у себе: не питали, не радилися, не допомагали. А Оля… Боже, як я в ній помилилася.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями блукала по подругах, а якщо залишалася вдома — лежала на дивані з телефоном. Я приходила з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона — ніби на курорті. Навіть чашку за собою не сполосне.
Якось я обережно зауважила: може, варто шукати підробіток? Вам би легше було. І тут же почула у відповідь:
— Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.
Я їх годувала, платила за світло, воду, газ. Вони не дали й копійки. А ще й влаштовували скандали, якщо щось йшло не так. Кожне моє зауваження перетворювалося на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Я лежу в ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Тарас і Оля сміються, щось обговорюють. А в мене зранку — на роботу. Я вийшла до них:
— Люди, ви взагалі збираєтеся спати? Мені вставати о шостій!
— Мам, ну не починай, — сказав Тарас.
— Пані Маріє, не треба істерик, — додала Оля, навіть не обернувшись.
Я відчула, як усередині щось тріснуло.
— Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
— Що?
— Чули. Збирайтесь. Або я сама почну.
Коли я повернулася, щоб піти у кімнату, Оля хмикнула. Оце була помилка. Я мовчки взяла три великі сумки й почала складати туди їхні речі. Вони намагалися мене зупинити, благали, але було вже пізно.
— Або ви зараз ідете, або я викликаю поліцію.
За півгодини їхні речі стояли у коридорі. Я забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише роздратування й докори. Але мене вже ніщо не хвилювало. Я зачинила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку — у тиші.
Куди вони пішли — не знаю. В Олі є батьки, купа подруг, завжди знайдеться місце. Впевнена, вони не пропали.
Я не шкодую. Я зробила правильно. Бо це — мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю, щоб хтось топтав її брудними чобітьми. Навіть якщо це мій син.
