Тієї ночі я виставила сина та невістку за двері й забрала у них ключі: настав момент, коли я зрозуміла — досить.
Минув тиждень, а я досі не можу прийти до тями. Я вигнала з дому власного сина й його дружину. І знаєте що? Я не відчуваю провини. Ані крихти. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене прийняти це рішення.
Все почалося півроку тому. Я, як завжди, повернулася додому з роботи. Втомлена, мріяла про чашку чаю та спокій. І що я бачу? На кухні — мій син Ігор і його дружина Оксана. Вона ріже ковбасу, він сидить за столом, читає газету й, ніби нічого не сталося, посміхається:
— Привіт, мамо! Ми вирішили тебе відвідати!
На перший погляд — нічого страшного. Я завжди рада, коли Ігор заходить у гості. Але потім я зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто ввірвалися в мою квартиру й залишилися.
Виявилося, їх вигнали з орендованого житла — півроку не платили за комуналку. Я ж казала їм: не беріть понад можливості! Знайдіть щось скромніше, поживіть тихіше. Та ні. Їм подавай центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розвалилося — бігом до мами.
— Мамо, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукаю квартиру, — запевняв мене син.
Я, як дурна, повірила. Подумала: ну добре, тиждень — не вирок. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я тоді знала, до чого це призведе…
Минув тиждень. Потім другий. Потім третій місяць. Шукати житло ніхто навіть не збирався. Зате вони швидко освоїлися. Жили як у себе: не питали, не радилися, не допомагали. А Оксана… Боже, як же я в ній помилилася.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями тусувалася з подругами, а якщо залишалася вдома — лежала на дивані з телефоном. Я приходила з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона — як курортниця. Навіть за собою чашки не помиє.
Одного разу я обережно зауважила: може, варто знайти підробіток? Вам було б легше. І одразу отримала у відповідь:
— Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.
Я їх годувала, платила за воду, світло, газ. Вони ані копійки не давали. І при цьому ще й влаштовували скандали, якщо щось йшло не так, як їм хотілося. Кожне моє зауваження перетворювалося на бурю.
І от, тиждень тому. Пізній вечір. Я лежу в ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті рипить телевізор, Ігор і Оксана регочуть, щось обговорюють. А в мене зранку — на роботу. Я вийшла до них:
— Люди, ви взагалі збираєтеся спати? Мені вставати о шостій!
— Мамо, ну не починай, — сказав Ігор.
— Пані Наталіє, не треба істерик, — додала Оксана, навіть не обертаючись.
Я відчула, як у мені щось розірвалося.
— Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
— Що?
— Чули. Збирайтеся. Або я сама почну складати.
Коли я повернулася, щоб піти в кімнату, Оксана хмикнула. Ось це було помилкою. Я мовчки взяла три великі сумки й почала складати туди їхні речі. Вони намагалися мене зупинити, благали, але було вже пізно.
— Або ви йдете зараз, або я викликаю поліцію.
За півгодини їхні речі стояли у коридорі. Я забрала ключі. Ані сліз, ані каяття. Лише роздратування й докори. Але мене вже ніщо не хвилювало. Я зачинила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку — у тиші.
Куди вони пішли — не знаю. В Оксани є батьки, купа подруг, завжди знайдеться диван. Впевнена, вони не пропали.
Я не шкодую. Я вчинила правильно. Бо це — мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю, щоб хтось топтав її брудними чобітьми. Навіть якщо це мій син.
