Знаєте, як це — жити в орендованій квартирі довгі роки, не знаючи, коли попросять звільнити? Ми з чоловіком Тарасом знімаємо житло вже вісім років. За цей час не раз стикалися з тим, що господарі можуть раптом сказати: «Нам треба це житло» — і знову збирати речі. То їх донька раптом вирішила повернутися з-за кордону, то сусіди почали вести себе так, що жити стало неможливо, то ціни підняли без попередження. А ми все це час не можемо дозволити собі завести дитину — адже в таких умовах неможливо будувати родину.
Ми б і не були проти жити з батьками — моїми чи його. Але у них теснуваті хати, і допомогти нам вони не можуть. Ми з Тарасом давно закінчили університети, одружилися ще на останньому курсі, тоді мріяли, що коли будуть діти, ми будемо молодими та енергійними батьками, на одній хвилі. А тепер я вже й не впевнена, чи хочу цього. Що буде, якщо дитина виросте й почне здаватися нам чудою, як зараз здається молодь із своїми дивними поглядами?
Обидва працюємо, копимо, живемо ощадно. Ні кафе, ні відпочинку. Все заради однієї мети — накопичити на власне житло. Але скільки б ми не старалися, суми все одно не вистачає. І як на те, у батька Тараса почалися серйозні проблеми з серцем. Він ще не старий, але здоров’я підвело, і тепер чоловік допомагає йому зі своєї кишені. Звісно, це ще більше б’є по нашому бюджету, але що вдієш — родина.
І ось одного разу моя мати, Ганна Василівна, сказала: у неї з’явилася велика сума — спадщина від тітки. Вона хоче нам допомогти: додати до наших заощаджень, щоб ми нарешті купили хоч маленьку однушку. Радості не було меж! Ми навіть почали шукати рієлтора, а потім вирішили спочатку подивитися варіанти самі.
Спочатку були гарні пропозиції, але коли ми намагалися торгуватися, нас одразу ж відшивали. Далі — гірше: то зруйнована «однушка» без вікон, то крихітна комірчина, яку власники називали «затишним гніздечком». Але ми не здавалися — витрачали час, сили, навіть сон. Усе заради мрії про власний дім.
А потім Тарас поїхав до батьків. Повернувся мовчазний, задумливий. Ввечері сів навпроти й сказав, що хоче поговорити серйозно. Його батько — у важкому стані. Можливо, знадобиться операція. Шансів небагато, але вони є. І Тарас сказав, що вважає правильним віддати гроші, які мати хоче нам подарувати, на лікування батька. Сказав: «Життя важливіше за квартиру. Ми ще заробимо. А тато… у нього може не бути цього часу».
Він говорив палко, з болем, щиро. Я мовчала. Потім намагалася пояснити: це не наші гроші. Мати ще не передала їх нам. І взагалі — вона хотіла допомогти нам, а не його батькам. Так, хвороба тата — це страшно. Але як я можу просто перевести чужі гроші на чужу потребу?
Після цієї розмови Тарас подивився на мене так, ніби я йому чужа. Сказав, що я егоїстка. Що, якби на місці його батька був мій тато, я б не вагалася ні секунди. Ми продовжуємо говорити, але все частіше — холодно, як сусіди по квартирі. І я вже не впевнена, що це житло нам потрібне, якщо житимемо в ньому, як чужі.
Коли мати дізналася, що задумав Тарас, вона категорично відмовилася переводити гроші заздалегідь. Сказала, що передасть їх лише в день підписання договору — коли буде зрозуміло, що квартиру справді купують.
Я її розумію. Це її гроші. Вона хотіла допомогти нам, не сватам. Але все одно в душі важко. Бо я не хочу втрачати чоловіка. Я просто хотіла дім. Своє гніздо. Для нас. А отримала недовіру, образи та холод.
Люди навколо діляться на два табори. Друзі Тараса — на його боці. Мої — на моєму. А я просто хочу жити в мирі, любити і бути коханою. Але, схоже, це більш складно, ніж зібрати гроші на іпотеку.
ЯкІ тепер я не знаю, чи варто боротися за ці гроші, якщо вони можуть забрати останнє, що в нас залишилося — нашу любов.
