Учора моя свекруха зібрала всю родину, щоб оголосити, кому що дістанеться. Я розумію, що мене можуть звинуватити, але мені просто болить за свого чоловіка. Ввечері його мати — Марія Іванівна — вирішила влаштувати сімейні збори. Приїхали всі: діти, онуки, невістки. Здавалося, буде звичайна вечірня кава. Та ні. Вона зібрала нас, щоб оголосити… хто що отримає після її смерті. Так-так, саме так. Розподілила майно заздалегідь, щоб, як вона сказала, «потім не було сварок». Але після цієї розмови мир у родині навряд чи збережеться.
Коли Марія Іванівна промовила: «Квартира в центрі міста дістається молодшому — Тарасу», — у мого чоловіка, Олега, руки аж затремтіли. Потім вона додала: «А старшому синові, Олегу, я залишаю дачу в селі. Соломія (це я) отримає сімейні коштовності та бабусину посуд. Решта — хто акції, хто мікрохвильовку, хто дідусевий старовинний годинник». Всі, хто сиділи за столом, переглянулися. М’яко кажучи — були в шоці. А я відчула, як усе всередині стиснулося від несправедливості.
Коли гості почали розходитися, Олег, попри подив, підійшов до матері. Запитав спокійно, без докорів:
— Мамо, чому ти так розподілила? Я не сперечаюся, це твоє право. Але можна ж було й інакше. Поясни мені — чому?
І ось що вона сказала. Виявилося, що в юності батьки вкладали усе саме в Олега. Сподівалися, що він стане дипломатом, житиме за кордоном. Пишалися ним, допомогли влаштувати розкішне весілля. І онуком займалися, коли ми були молоді. Тобто, за її словами, старший син уже отримав свою частку турботи і підтримки.
А от Тараса, молодшого, вони завжди недоглядали. То робота, то справи, то старший із проблемами… Ось і виріс Тарас якимось невпевненим. Навчання кинув, кар’єру в спорті не зробив, одружився з першою, хто погодився. Зараз живе з дружиною та дитиною в квартирі її батьків. Він — вдома з малим, вона — на роботі, заробляє більше. Власного життя їм не видно, на іпотеку навіть думати страшно. Марія Іванівна сказала: «Він слабкий, бо ми його тоді не підтримали. Хочу, щоб у нього хоч квартира була».
Але ось у чому річ — ми з Олегом не сидимо на шиї у батьків. Ми взяли кредит, купили своє житло, працюємо. Ми намагалися самі. І чому тепер виходить, що нас позбавляють «за заслуги»?
Я розумію, що такі рішення — особиста справа кожного. І все ж мені боляче. До глибини душі. Не за себе — за чоловіка. Він мовчить, не скаржиться, але я бачу — його це вразило. І я не знаю, як нам тепер спілкуватися з Марією Іванівною. Після такої «роздачі» мені навіть розмовляти з нею не хочеться. Адже коли батьків немає, залишається лише пам’ять. А вона може бути світлою… а може й гіркою.
