Розумієте, яке це — жити в чужій хаті роками, не знаючи, коли тобі вкажуть на двері? Ми з чоловіком Тарасом орендуємо житло вже сім років. За цей час ми не раз стикалися з тим, що господар раптом каже: «Нам це житло знадобиться», — і ти знову пакуєш валізи. То у їх доньки сорвалися плани на навчання, то сусіди почали вести себе так, що жити поряд стало неможливо, то орендну плату підняли без жодних пояснень. А ти весь цей час не можеш дозволити собі завести дитину — бо в таких умовах просто нестерпно будувати сім’ю.
Ми б із задоволенням жили з батьками — моїми чи його. Але квартири у них маленькі, і допомогти нам нічим. Ми з Тарасом давно закінчили університети, одружилися ще на останньому курсі, і тоді мріяли, що коли в нас з’являться діти, ми будемо молодими, енергійними батьками, на одній хвилі. Тепер я вже й не впевнена, чи хочу цього. Що буде, якщо дитина виросте і почне здаватися нам чужою, як зараз здається молодь із своїми дивними поглядами?
Обидва працюємо, копимо, живемо економно. Ніяких кафе, ніяких відпусток. Все заради однієї мети — накопичити на своє житло. Але скільки б ми не намагалися, сума все одно недостатня. І наче цього мало — у батька Тараса почалися серйозні проблеми з серцем. Він ще не старий, але здоров’я підвело, і тепер чоловік допомагає йому зі своєї кишені. Звісно, це ще сильніше б’є по нашому бюджету, але що зробиш — родина.
І ось одного разу моя мама, Олена Василівна, сказала: у неї з’явилась чимала сума — спадок від тітки. Вона хоче нам допомогти: додати до наших заощаджень, щоб ми нарешті купили хоч маленьку однушку. Радості не було меж! Ми навіть почали шукати риелтора, а потім вирішили спочатку подивитися варіанти самі.
Спочатку були спокусливі пропозиції, але при спробі торгуватися нас одразу ж відраховували. Далі — гірше: то занедбана квартира без вікон, то крихітна комірка, яку власники називали «затишним гніздечком». Але ми не здавалися — витрачали час, сили, навіть сон. Все заради мрії про власну домівку.
А потім Тарас поїхав до батьків. Повернувся мовчазний, задумливий. Ввечері сів навпроти й сказав, що хоче серйозно поговорити. Його батько — у важкому стані. Можливо, знадобиться операція. Шансів небагато, але вони є. І Тарас сказав, що вважає за правильне віддати гроші, які моя мама хоче нам подарувати, на лікування батька. Додав: «Життя важливіше за квартиру. Ми ще заробимо. А тато… у нього може не бути цього часу».
Він говорив палко, з болем, щиро. Я мовчала. Потім намагалася пояснити: це не наші гроші. Мама ще не передала їх нам. І взагалі — вона хотіла допомогти нам, а не його батькам. Так, хвороба батька — це страшно. Але як я можу взяти й просто перевести чужі гроші на чужу потребу?
Після цієї розмови Тарас подивився на мене так, наче я йому чужа. Сказав, що я егоїстка. Що, будь на місці його батька мій тато, я б не вагалася жодної секунди. Ми продовжуємо спілкуватися, але дедалі частіше — холодно, як сусіди по квартирі. І я вже не впевнена, що це житло нам потрібно, якщо жити в ньому ми будемо як чужі.
Коли мама дізналася, що задумав Тарас, вона рішуче відмовилася переводити гроші заздалегідь. Сказала, що передасть їх лише в день підписання договору — коли буде зрозуміло, що квартира дійсно купується.
Я її розумію. Це її гроші. Вона хотіла допомогти нам, а не сватам. Але все одно на душі важко. Бо я не хочу втрачати чоловіка. Я просто хотіла дім. Своє гніздо. Для нас. А отримала недовіру, образи та холод.
Люди навколо розділилися на два табори. Друзі Тараса — на його боці. Мої — на моїй. А я просто хочу жити в мирі, любити й бути коханою. Але, мабуть, це набагато складніше, ніж зібрати гроші на іпотеку.
Як ви вважаєте, хто з нас правий?
