Свекруха все життя боготворила своїх дочок. А тепер доглядати за неї на старість доводиться мені.
У неї троє дітей. Мого чоловіка, Тараса, вона народила останнім. І, схоже, він завжди був для неї зайвим. Вся її любов дісталася двом старшим донькам — Олені та Марійці. Їм вона допомагала у всьому: з ремонтом, з дітьми, з грошима, з боргами. А нас із Тарасом наче й не існувало.
Вісім років шлюбу — і жодної підтримки. Ні подарунків, ні дзвінків, ні візитів. Нас не запрошували на родинні свята, на дні народження онуків, навіть на власний ювілей. Якщо вона й говорила з нами, то рідко й сухо — коли знаходила час.
Коли в нас народився син, я таємно сподівалася: може, хоча б онук розтопить лід. Але ні. Свекруха навіть не приїхала подивитися. Кинула в трубку: «Шкода, що не дівчинка», — і все. Тарас тоді дуже переживав, намагався зрозуміти, чим провинився. А потім змирився. Ми спиралися лише на моїх батьків. Саме вони нам допомагали: забирали онука, коли ми працювали у двох змінах, підтримували грошима, словом, були поруч у будь-якій ситуації.
Свекруха давно стала для нас чужою. Вітали її лише смс — і на цьому спілкування закінчувалося. Здавалося, ця сторінка життя вже перегорнута.
Але все змінилося, коли вона потрапила до лікарні. Діагноз — хвороба, яка позбавляє людину рухливості й вимагає постійного догляду. Тарас, дізнавшись, кинув роботу й поїхав до неї, не замислюючись. Повернувся іншою людиною — злим, розбитим, зруйнованим. Він завжди був добрим, справедливим, а тут уперше в житті закричав від болю.
Виявилося, після виписки матір потребуватиме цілодобового нагляду. Її доньки швидко зібрали «раду» — і вирішили, що саме ми з Тарасом маємо взяти це на себе. Мовляв, у одній — немовля, у другої — будинок під Києвом, і їхати до міста їй незручно. Жодного слова про те, що ми теж працюємо, що в нас є дитина, що ми ніколи не були близькими зі свекрухою.
Пропозиція «віддати» нам її квартиру звучала, немов жебрацька милостиня. Особливо якщо врахувати, що все своє майбАле найгірше було те, що Тарас, здавалося, починав звикати до думки, що тепер ми мусим нести цей тягар.
