Щоденник.
Синуха відпочиває в пологовому, а ми з чоловіком ледве виживаємо з онуками. Мені здається, вона навмисне лягла туди заздалегідь.
— Мамо, ну ти ж бачиш, яка ситуація — тільки ти можеш допомогти! — каже мій син. Мене звуть Олена Михайлівна, мені шістдесят, живу в Житомирі. Ну що вдієш? Допомагаю, як можу. Але сил уже немає зовсім…
Десять днів тому моя невістка, Наталя, на дев’ятому місяці, поскаржилася на температуру, нежить і біль у горлі. За два дні зник смак і нюх. Мій син, Олексій, цілими днями на будівництві, тож дивитися за дітьми було нікому. І Наталя, не довго думаючи, лягла в лікарню — «на збереження». А двох малят — чотирьох і двох років — відправили до нас.
Розумію, звісно, вагітність, 41 тиждень… Але чому так довго? Минулого разу вона народила за кілька годин, ледве встигли до лікарні. А зараз — друга неділя, немов у санаторії. Серіал за серіалом, ноутбук чоловік привіз — чекає схваток. А ми тут з онуками вже й ховатися ніде.
Говорю з досадою. Я не сварлива, але втома й образа накопичуються. Раніше Наталя завжди залишала дітей своїй матері. А тепер раптом — я «єдина надія».
Ми з Віталієм (чоловіком) не молодіємо. Від ранку до вечора крутимося: один у підгузнику, другий реве, якщо ложка «не така». Поїсти — битва, вмитися — битва, покласти спати — цирк. Вони маму не забули, постійно питають, коли вона повернеться. А я вже й сама не знаю…
Згадую, як минулого разу Наталя так само лягла заздалегідь. Тоді була одна дитина, і довелося терміново залишити її у сусідки, поки я не добралася. За півтори години після дзвінка вона вже народила. Все блискавично. А тепер — третя вагітність.
Півроку тому Олексій повідомив, що буде ще одна дитина. Я йому: ви що, рекорд ставите? А він: «Мамо, не хвилюйся, у нас все за планом». Звісно. Поки все добре — «за планом». А як проблема — відразу: «Мамо, тільки ти!» Ну а я що?.. Відмовити не можу. Але мені важко!
Старший онук раніше ходив до садка, але Наталя скасувала — щоб не захворів перед пологами. Я не можу возити його через все місто — сидимо вдома. А вдома — метушня й крики. Навіть коли діти замовкають, у голові все одно лунає їхній вереск.
Молодший не вміє їсти ложкою — навколо каша. Старший скаржиться весь день, сваряться, б’ються. Дивлюся на них і думаю: як Наталя впорається з трьома? Я від двох ледве тримаюся!
Ввечері, коли дідусь приходить з роботи, він забирає дітей, а я готую їжу на завтра. Годую, мию, прибираю, прасу — і тільки близько дев’ятої можу подзвонити синові.
— Ну що, вже народила? — питаю. Олексій відповідає: ні, все так само, чекаємо. Зробили УЗІ — дівчинка, здорова. І що тепер — ще два тижні лежатиме?
Не приховую роздратування. Мене злить не сама вагітність, а те, як все організовано. Наталя, на мою думку, влаштувала собі відпустку: лежить у лікарні, спілкується на форумах, дивиться фільми, а про дім і дітей — махнула рукою.
— Кажу синові: нехай виписується. Народить вдома — викличемо швидку, як усі. Одна його знайома народила й наступного дня вже була вдома! Подруга доньки теж швидко впоралася. А в нас — ціле шоу!
— А що казав Олексій?
— А що він скаже? «Мамо, потерпи, трохи залишилося, вже не випишуть». А я йому: нехай пише відмову й їде додому! Та ні — не слухає. Я вже на останніх силах…
Хто ж тут правий? Невістка, яка вирішила стежити за здоров’ям? Чи свекруха, яка на межі витримки тягне чужі обов’язки?
Важко сказати. Але ясно одне — терпець у бабусі вже на межі.
