Моя свекруха все життя обожнювала своїх доньок. А тепер, на старість літ, доглядати за нею доведеться мені.
У неї троє дітей. Мого чоловіка, Дмитра, вона народила останнім. І, схоже, він завжди був для неї зайвим. Вся її любов дісталася двом старшим донькам — Олені та Тетяні. Їм вона допомагала у всьому: з ремонтом, дітьми, покупками, боргами. А нас із Дмитром наче не існувало.
Вісім років шлюбу — і жодної підтримки. Ні подарунків, ні дзвінків, ні візитів. На сімейні свята, дні народження онуків чи навіть на власний ювілей нас не запрошували. Розмовляла вона з нами рідко й холодно — якщо взагалі знаходила час.
Коли в нас народився син, я таємно сподівалася: може, онук розтопить лід? Але ні. Свекруха навіть не приїхала побачити його. Кинула в трубку: «Шкода, не дівчинка» — і все. Тоді Дмитро переживав, намагався зрозуміти, що зробив не так. А потім змирився. Ми трималися лише моїх батьків. Саме вони підтримували нас, забирали онука, коли ми працювали у дві зміни, допомагали з продуктами, морально, з будь-яким питанням.
Свекруха давно стала для нас чужою. Вітали її лише смс — і на цьому спілкування закінчувалося. Здавалося, ця сторінка життя вже перегорнута.
Але все змінилося, коли вона потрапила до лікарні. Діагноз був жахливим — хвороба, яка позбавляє людину рухливості та вимагає постійного догляду. Дмитро, дізнавшись, одразу ж кинув роботу й поїхав до неї, незважаючи ні на що. Повернувся іншою людиною — злим, збентеженим, зламаним. Він завжди був добрим, справедливим, а тут уперше в житті істерично накричав.
Виявилося, що після виписки матір потребуватиме цілодобового догляду. Її доньки швидко зібрали «сімейну раду» — і вирішили, що саме ми з Дмитром мусимо це на себе взяти. Мовляв, в одній немовля, в іншої — будинок під Києвом, і їхати до матері їй незручно. Жодного слова про те, що ми теж працюємо, що в нас власна дитина, що ми ніколи не були близькі зі свекрухою.
Пропозиція «віддати» нам її квартиру звучала, як жалюгідний подарунок. Особливо враховуючи, що все майно вона давно переписала на доньок. Дачу в Бучі — Олені. Машину — Тетяні. Наче плата за увагу. А тепер раптом згадали про брата, якому завжди діставалися огризки. Та коли Дмитро відмовився, його почали звинувачувати в безсердечності, кричали, що він не гідний носити прізвище матері.
А я просто втомилася. Мені шкода свекрухи, правда. Але вона — чужа. Я не готова доглядати за тим, хто все життя вважав, що нас немає. Мій чоловік тепер сам не свій — його гризе почуття обов’язку. Але який може бути обов’язок перед тим, хто все життя принижував тебе мовчанням?
Він сказав: якщо сестри вважають, що матір потребує догляду, нехай продадуть її трикімнатну квартиру і наймуть професійну сидАле доньки лише глухо промовчали, а потім почали вимагати, щоб ми «виконували свій обов’язок», немов роками зневаги й відсутності родинних зв’язків ніколи не існувало.
