Щоденник:
Сьогодні знову важкий день. Невістка Олена лежить у пологовому, а ми з чоловіком Назаром ледве виживаємо з онуками. Часом здається, що вона навмисне лягла до лікарні раніше, аби трохи відпочити від дітей.
— Мамо, ти ж розумієш, яка ситуація — тільки ти можеш нам допомогти! — каже син Олексій. Ну що я можу сказати? Допомагаю, як умію. Але сили вже на межі…
Десять днів тому Олена, на останньому місяці вагітності, поскаржилася на температуру, нежить та біль у горлі. Незабаром зникли смак і нюх. Олексій цілими днями працює на будівництві, тому дивитися за дітьми було нікому. І Олена, недовго думаючи, лягла до лікарні — «на збереження». А двох малечі — чотирьох і двох років — віддали нам, дідусеві й бабусі.
З одного боку, здається — здоров’я, вагітність, 41-й тиждень… Але чому так довго? У минулий раз народила за кілька годин, ледве встигли доїхати. А тепер — другий тиждень у лікарні, як на відпочинку. Дивиться серіали, змусила чоловіка привезти ноутбук, каже: «Чекаю на перейми». А ми з онуками вже й ховатися від них не знаємо куди…
Говорю з досадою. Я не скаржлива, але втома й образа накопичуються. Олена завжди залишала дітей своїй матері. А тепер раптом я — «єдина надія».
Ми з Назаром вже не молоді. Цілий день у клопотах — один малий у підгузку, другий реве, якщо ложка не «та». Нагодувати — битва, умити — битва, укласти спати — цирк. Вони матінку не забули, постійно питають, коли вона повернеться. Та й я вже не знаю…
Згадується, як минулого разу Олена теж лягла до лікарні «заздалегідь». Тоді була лише одна дитина, і довелося на ходу віддати сусідці, поки я не добралася. А вже через півтори години після дзвінка вона народила. Все блискавично. А тепер — третя вагітність.
Півроку тому Олексій оголосив: буде ще одна дитина. Я й кажу: «Ви що, рекорд ставите?» А він: «Мамо, не хвилюйся, у нас усе за планом». Звичайно. Поки все добре — «за планом». А коли проблема — одразу: «Мамо, тільки ти!» Що я можу? Відмовити не виходить. Але важко ж!
Старший ходив у садочок, але Олена відмінила — щоб не захворів перед пологами. Возити його на інший кінець міста я не можу — сидимо вдома. А вдома — галас і крик. Навіть коли діти втихають, мені все одно чути їхній візг у голові.
Молодший не вміє їсти ложкою, навколо купа каші. Старший цілий день нудить, сваряться, б’ються. Дивлюся на них і думаю: як Олена впорається з трьома? Я з двома ледве виживаю!
Увечері, коли дідусь повертається з роботи, він бере дітей на себе, а я готую на завтра. Годую, мию, прибираю — і лише близько дев’ятої можу подзвонити синові.
— Ну що, вже народила? — питаю.
— Ні, мамо, все так само, чекаємо, — відповідає Олексій. — Зробили УЗІ, дівчинка, здорова.
І що тепер — ще два тижні лежатиме?
Не ховаю роздратування. Мене злить не вагітність, а те, як усе організовано. На мою думку, Олена влаштувала собі відпустку: лежить у лікарні, спілкується на форумах, дивиться фільми, а про дім і дітей — махнула рукою.
— Скажи їй, нехай виписується, — кажу синові. — Народить вдома — викличемо швидку, як усі роблять. Одна його знайома народила й наступного дня вже була вдома! Сусідка теж швидко справилася. А у нас — ціле шоу розвели!
— А що на це Олексій?
— Що він скаже? «Мамо, потерпи, вже небагато лишилося, тепер виписуватись не можна». А я: «Нехай напише відмову та їде додому!» Але ні — не слухає. Я вже на межі…
Хто тут правий? Невістка, яка вирішила зберегти здоров’я й лягла до лікарні заздалегідь? Чи свекруха, яка на останніх силах тягне чужі материнські обов’язки?
Важко сказати. Але одне ясно — терпіння вже майже вичерпане…
