Щойно вранці мати подзвонила мені з тривогою в голосі:
— Сину, зайди, будь ласка, до нашої сусідки — тіті Олени. Вона дуже засмучена, просила правничої поради. Більше нічого не пояснила, лише сказала, що ти розумна людина, підкажеш…
Я знав Олену Михайлівну з дитинства. Жили ми в одному під’їзді багато років, і навіть коли я одружився та переїхав, часто навідувався до матері й вітався з тітою Леною на лавочці. Їй вже дев’яносто, але ще недавно вона жваво ходила подвір’ям, привітно посміхалась, носила мамі палянички та постійно щось обговорювала з сусідками. Останні місяці, правда, частіше скаржилась на серце чи тиск. Її молодший син Тарас жив із нею та допомагав чим міг. А старший — Богдан — жив окремо, в іншому кінці міста, і навідувався до неї все рідше.
Колись Богдан поїхав навчатись у військове училище, потім служив, одружився, отримав квартиру, дачу, авто. Забезпечений, самостійний, але відчужений. З матір’ю стосунки були напруженими: то мовчить, то ображається, то командує. А Тарас лишився поруч. Роки йшли, і він став для матері єдиною опорою. Саме йому цієї весни Олена Михайлівна вирішила переоформити квартиру у дар.
Старший син дізнався й… не заперечував. Сказав:
— Мені не треба, у мене все є. Нехай у Тараса хоча б щось буде.
Здавалося б — усе вирішено по-людськи. Але мовчання тривало недовго.
Коли я зайшов до Олени Михайлівни ввечері, по її обличчю було видно — нещодавно плакала. Сіла, витерла очі й тремтячим голосом запитала:
— Сину… де можна зробити, ну, цю… як її… генетичну експертизу?
Я остовпів.
— Тіто Лено, навіщо вам це?
Тоді вона розповіла. Кілька днів тому до неї навідався Богдан. І відразу з порогу, з похмурим виглядом, заявив:
— Я не син твого чоловіка. У нас із ним не збігаються групи крові. Тепер усе зрозуміло. Ось чому ти віддала квартиру Тарасові, а не мені. Я тобі чужий. А він — рідний.
Після цього він гримнув дверима й пішов. Не давши їй й слова вимовити. На дзвінки більше не відповідає.
Тіто Лена шепотіла:
— У мого чоловіка була позитивна група крові, пам’ятаю… А свою — не пригадую. У старому паспорті був запис, але його давно замінила. А групу Богдана я й не знала… Він же тоді народився — я й не пам’ятала, запитати ні в кого…
Їй порадили зробити ДНК-тест. Але я пояснив, що це не так просто: її чоловік помер більше двадцяти років тому. Щоб провести експертизу, потрібне або живий біоматеріал — кров, волосся, слина, або ексгумація. А це — лише за рішенням суду, і не факт, що схвалять. Та й коштує це кучу грошей.
Олена Михайлівна заплакала знову:
— Виходить, я не зможу довести синові, що він — син мого чоловіка?..
І тут я не витримав. Голос затремтів, я ледве стримався:
— Тіто Лено! Ви нікому нічого не зобов’язані доводити! Він не назвав свою групу крові. Він просто образився. Вигадав привід. Захотів вас покарати. Він дорослий чоловік, а поводиться, як здитинілий. Ви вчинили чесно — віддали житло тому, хто був поруч. А він — просто знайшов спосіб вразити вас у саме больове.
Я перевів дух і додав:
— Хочете — зйдіться з Тарасом у поліклініці, здайте кров, нехай вам групу визначать. Може, у пологовому залишилися архіви. А документи вашого чоловіка — можливо, теж у архіві. Але навіть якщо ні — Богдан має сам, по-людськи, прийти й попросити вибачення. А не кидатись звинуваченнями, які болять гірше за ніж.
Вона кивнула, трохи заспокоїлась.
— Так, ти правий… Але він усе одно не бере слухавку…
Я попросив у неї номер Богдана. Вийшовши на вулицю, подзвонив. Він відповів.
— Добрий день, — сказав я. — Це сусід вашої матері.
— Вам чого?
— Хочу поговорити про Олену Михайлівну…
— Слухаю.
— Вона дуже переживає…
У цю мить він різко перервав розмову. Просто кинув трубку.
Я стояв, дивлячись на екран. У грудях било лише одне: як легко руйнуються навіть найміцніші зв’язки, коли замість любові приходить образа. І як страшно, коли рідний син звинувачує матір у тому, чого вона ніколи не робила.
Олена Михайлівна не зрадила. Вона просто віддала єдине житло тому, хто лишився поруч. А старший — сам пішов. І тепер мститься — жорстоко, холоднокровно, без слів. Адже для неї він завжди був сином. Рідним. Єдиним. До вчорашнього дня…
