Ще зранку мені подзвонила мати, і в її голосі відчувався тривожний присмак:
— Доню, зайди, будь ласка, до нашої сусідки — тіті Олени. Вона чомусь дуже засмучена, просила поради щодо права. Більше нічого не пояснила, лише сказала, що ти розумна, підкажеш…
Я знала Олену Федорівну з дитинства. Ми жили в одному під’їзді довгі роки, і навіть коли я вийшла заміж та переїхала, все ж часто навідувалася до матері й бачила тітку Олену на лавочці біля будинку. Їй вже було за дев’яносто, але ще нещодавно вона жваво ходила по подвір’ю, привітно посміхалася, носила мамі вареники з вишнями і завжди щось обговорювала з сусідками. Останнім часом, правда, частіше скаржилася на серце та тиск. Її молодший син Тарас жив з нею і допомагав як міг. А старший — Богдан — жив окремо, на іншому кінці Києва, і навідувався до неї все рідше.
Колись Богдан поїхав навчатися до військового училища, потім служив, одружився, і йому дали квартиру, дачу, машину. Забезпечений, самостійний, але відчужаний. З матір’ю стосунки завжди були напруженими: то мовчить, то ображається, то командує. А Тарас лишився поруч. І з роками став її єдиною опорою. Саме йому цієї весни Олена Федорівна вирішила переоформити квартиру у дар.
Старший син дізнався… і нічого не заперечив. Промовив:
— Мені не треба, у мене все є. Нехай у Тараса хоч щось буде.
Здавалося б — все вирішено справедливо. Але тиша тривала недовго.
Коли я прийшла до Олени Федорівни ввечері, по її обличчю було видно — вона щойно ридала. Сіла, витерла сльози й тремтячим голосом запитала:
— Доню… де можна зробити, ну, цю… генетичну експертизу?
Я завмерла.
— Тіто Олено, навіщо вам це?
І тоді вона розповіла. Декілька днів тому до неї зайшов Богдан. І прямо з порогу, з похмурим лицем, заявив:
— Я не син твого чоловіка. У нас з ним не збігаються групи крові. Тепер усе зрозуміло. Ось чому ти віддала квартиру Тарасові, а не мені. Я тобі чужий. А він — рідний.
Після цього він грюкнув дверима й пішов. Не давши їй й слова сказати. На дзвінки більше не відповідав.
Тіто Олена шепотіла:
— У мого чоловіка була позитивна група крові, пам’ятаю… А ось свою — не пригадую. У старому паспорті був запис, але його давно замінила. А групу Богдана я й не знала… Він же тоді народився — я й не пам’ятала, спитати ні в кого…
Їй радили зробити ДНК-тест. Але я пояснила, що це не так просто: її чоловік помер більше двадцяти років тому. Щоб провести експертизу, потрібне або живий біоматеріал — кров, волосся, слина, або ексгумація. А це — лише за рішенням суду, і не факт, що схвалять. До того ж, коштуватиме це купу гривень.
Олена Федорівна знову заплакала:
— Значить, я не зможу довести синові, що він — син мого чоловіка?..
І тут я не витримала. Голос мій завибрирував, я сама ледве не розплакалася:
— Тіто Олено! Ви нікому нічого не винні доводити! Він не назвав свою групу крові. Він просто образився. Вигадав привід. Захотів вас покарати. Він дорослий чоловік, а поводиться, як збентежена дитина. Ви вчинили чесно — віддали квартиру тому, хто був поруч. А він — просто знайшов причину, щоб уразити вас гірше, ніж ножем.
Я глибоко вдихнула й продовжила:
— Хочете — з Тарасом сходіть до поліклініки, здайте кров, нехай вам групу визначать. Може, у лікарні, де народжували, ще залишилися якісь архіви. А документи вашого чоловіка — може, теж десь збереглися. Але навіть якщо ні — Богдан має сам, по-людськи, прийти й попросити вибачення. А не кидатися звинуваченнями, які болять гірше за рану.
Вона кивнула, трохи заспокоїлася.
— Так, ти маєш рацію… Але він усе одно не піднімає трубку…
Я попросила в неї номер Богдана. Вже на вулиці, відійшовши від під’їзду, подзвонила. Він відповів.
— Доброго дня, — сказала я. — Це сусідка вашої мами.
— Вам чого?
— Хочу поговорити про Олену Федорівну…
— Слухаю.
— Вона дуже переживає…
І в цю мить він різко обірвав розмову. Просто кинув слухавку.
Я стояла, дивлячись на екран. У грудях мене гриміло лише одне: як легко руйнуються найсвятіші зв’язки, коли на місце любові приходить образа. І як страшно, коли рідний син звинувачує матір у тому, чого вона ніколи не робила.
Олена Федорівна не зрадила. Вона просто віддала єдине житло тому, хто лишився поруч. А старший — сам пішов. І тепер мститься — жорстоко, холоднокровно, без слів. Адже для неї він завжди був сином. Рідним. Єдиним. Аж до вчорашнього дня…
