Онука тане на очах. Вона починає ненавидіти і матір, і молодшу сестру. Я боюся, що доведеться забрати дівчинку до себе, інакше все закінчиться трагедією.
Я завжди вірила, що мати повинна любити своїх дітей однаково. Без улюбленців, без порівнянь, без умов. Дитинство — це не змагання за ласку. І коли я чула історії про батьків, які ділили дітей на «кращих» і «невдах», думала: «Мене це ніколи не торкнеться». А тепер я живу всередині такої історії. Тільки вона не чужа — це моя родина. Моя донька. Моя онука. Мій біль.
Лариса завжди була амбітною, вимогливою, гордою. Її не цікавили прості хлопці — лише ті, хто «перспективний», «з забезпеченням». У підсумку вона вийшла заміж за Івана — колишнього спортсмена, який відкрив у Чернівцях свій тренажерний зал. Ми з чоловіком подарували їм на весілля двокімнатну квартиру та допомогли влаштуватися на гарну роботу через наших знайомих. Усе було, як у найкращих історіях: стабільність, турбота, впевненість у завтрашньому дні.
Через рік Лариса завагітніла, і вся родина раділа, немов діти. Вагітність пройшла легко, народилася здорова дівчинка — Оленка, назвали на честь моєї матері. Лариса чудово справлялася: сама годувала, укладала, гуляла. Оля була тихою, слухняною дитиною, майже не плакала — навіть коли різалися зубки. Лариса була ідеальною матір’ю. Ми всі нею пишалися.
Але через шість років усе змінилося.
Лариса знову завагітніла. Від самого початку все йшло тяжко: тиск, цукор, мігрені, токсикоз. Півроку з дев’яти вона провела в лікарні. Пологи були складними, кесарів розтин. Одужувати довелося довго. І ось на світ з’явилася Марійка. Така ж міцна та здорова, як і старша. Тільки от Ларису, наче підмінили.
Перші місяці ми з бабусею Івана, Ганною Петрівною, допомагали, як могли. Я частіше брала Олю до себе, щоб Лариса могла зосередитися на немовляті. Ганна Петрівна залишалася з нею вдома. Ми намагалися не втручатися — думали, що допомагаємо. Але одного разу я випадково почула, як Лариса різко крикнула на Олю:
— Геть з очей! І так від тебе стомилася!
Спочатку я подумала, що це нерви, втома. Але з кожним днем ставало все гірше. Лариса, здавалося, більше не бачила в Олі доньку. Лише перешкоду. Її дратувала будь-яка дрібниця — зачіска, погляд, запитання. «Відчепись», «Не заважай», «Мені не до тебе» — ці слова дівчинка чула кожного дня. Іноді навіть:
— Якби не ти, мені було б легше.
А одного разу — тихо, але чітко:
— Краще б ти не народжувалася першою…
Олі всього сім. У цьому віці дитина особливо вразлива. Вона скоро піде у перший клас, і їй потрібна підтримка. А натомість вона живе в домі, де улюбленою вважається лише одна — менша. Маленька, пухкенька, усміхнена Марійка. А Оля… Оля більше не посміхається.
Вона перестала грати. Перестала малювати. Вона просто сидить біля вікна або ховається в кутку з книгою. Але найгірше — те, що вона почала говорити мені слова, від яких у мене кров стигає в жилах:
— Бабусю, а навіщо Марійка народилася? Без неї було краще. Якби її не було, мама знову любила б мене…
Я намагалася поговорити з Ларисою. Не раз. Говорила м’яко, потім — різко. Намагалася пояснити, що так не можна. Що дітям не можна показувати, що хтось улюбленіший. Що старшій теж потрібна ласка. Вона відмахОля згорнулася в кріслі, мов маленька клубочок, і прошепотіла: “Я більше не хочу додому”.
