— Бабуся, а ти можеш бути ще однією бабусею?
— Що ти вигадуєш, Ластівко? Не розумію.
— Бач, у всіх дітей у дворі є бабусі. В кого одна, в кого дві, а в мене аж чотири. Дві мої рідні та ще по одній від мами й тата. А в Олежка — ні одної. І мені його так шкода.
— То ти хочеш, щоб я стала його бабусею?
— Ой, бабусю, ну ти ж даєш. Не віддати тебе, а поділитися. Щоб ти йому теж млинці пекла і теплий шарфик зв’язала на зиму.
— Ох ти, моє горенько… Була у Олежка бабуся Надя. Ми з нею ще з дитинства дружили. Шкільні подружки, ні водою не розлити. Тільки загинула вона… У тій аварії. Якраз тоді, коли Олежко народився.
— Бабусю, ти чого плачеш?
— Важко, доню. Поїхали вони з дідом зустрічати молоду маму з пологового. Вранці вирушили. А назустріч — фура, величезний КамАЗ. Водій заснув за кермом… Зіткнення. Їх не стало. Ох, як же болить…
— Бабусю… Не плач. Я Олежка все одно кликатиму до нас. Він любить твої млинці. І шкарпетки йому на Новий рік зв’яжи, гаразд?
— Звісно, зв’яжу. Тільки, Ластівко, не розповідай йому нічого. Раз мама не сказала — значить, так треба. Ти ж вмієш тримати секрети?
— Вмію, бабусю. Обіцяю.
— Ось і розумниця. А тепер бій до діток — скоро обід.
Я вилетіла у двір і стрибала на скакалці. Хлопці біля Сашканого будинку змагалися, хто далі плюне. Вигравав Сашко — по обличчям видно було: він сміявся, а Колько з Олежком насупились.
— Хлопці! Хтось заїхав у пустий дім! Ходімо дивитись!
— Хто останній — той поросячий хвостик!
Ми гуртом кинулись і побігли на сусідню вулицю. Дім стояв пустий вже друге літо. Але сьогодні біля нього — вантажівка, чоловіки носять меблі. Ми підбігли. Один товстенький дядько зняв кепку, почесав спітніле чоло:
— Дітки, а де тут водички попити можна?
— Я можу з дому принести!
— А можна біля колонки!
— Покажете?
— Ходімо, покажемо. А кого ви привезли?
— Стареньку пані. Бабусю. Ви з нею по-доброму, гаразд? У неї нікого не лишилося. Це все, що я знаю.
— Ми добрі! А можна завтра прийти знайомитись?
— Звісно, приходьте.
Ми розбіглись по домівках, а Олежко лишився. Він мріяв стати водієм. Навіть запах бензину йому подобався. Він заліз на яблуню перед будинком і тихо спостерігав.
Раптом прямо під деревом почувся голос:
— Пробач, хлопчику. Не хочу турбувати, але мені ніде переночувати. Я загубила ключі. Чи не міг би ти залізти у форточку і відчинити нам двері?
Олежко завмер, потім закивав.
— Мене звати Олежко. Я вам допоможу. Тільки треба, щоб дядьки підсадили.
Він зістрибнув з дерева і опинився поруч із маленькою бабусею з добрими очима.
— А пиріжки з чим любиш, Олежку?
— З повидлом. І ще з цибулею та яйцем!
— Запам’ятала. Через пару днів клич друзів — на пиріжки.
Він заліз у форточку, відчинив двері. Дім був запилений і пустий. Десь він розірвав сорочку — засумував. Мама ж наругає. Але бабуся сказала, що пришиє. І пришила — до ранку від нової не відрізниш.
З тих пір у Олежка з’явилась бабуся. Чужа, але рідна. Вона в’язала йому рукавички, читала казки, кличЗимовими вечорами вони разом сиділи біля печі, і Олежко знав — тепер у нього є хтось, хто завжди його підтримає.
