— Бабуся, а ти можеш бути ще однією бабусею?
— Що ти вигадуєш, Зоряночко? Не розумію.
— Бачу, бабусю, у всіх дітей є бабусі. У когось одна, у когось дві, а в мене аж чотири. Дві мої, ще дві — від мами й тата. А у Дмитрика — жодної. Мені його так шкода.
— То ти хочеш, щоб я стала його бабусею?
— Ой, бабусю, ти мене зовсім не розумієш. Я не хочу віддавати тебе — хочу поділитися. Щоб ти йому теж млинці пекла і теплий шарф на зиму зв’язала.
— Ох, ти моє дівоче щастя… Була в Дмитрика бабуся Надя. Ми з нею змалку дружили. Як дві ягідки на одному стеблині. Та загинула вона… У тій аварії. Саме тоді, коли Дмитро народився.
— Бабусю, чого ти плачеш?
— Важко, серденько. Поїхали вони з дідом зустрічати молоду маму з пологового. Виїхали рано, а назустріч — фура, величезний КрАЗ. Водій за кермом заснув… Лоб у лоб. Їх не стало. Ох, як же болить…
— Бабусю… Не плач. Я все одно запрошу Дмитрика до нас. Він твої млинці обожнює. І шкарпетки йому на Різдво зв’яжи, гаразд?
— Звісно, зв’яжу. Тільки, Зоряно, не розповідай йому нічого. Якщо мама не казала — значить, так треба. Ти ж вмієш зберігати секрети?
— Умію, бабусю. Обіцяю.
— Ось і розумниця. А тепер біжи до дітей — скоро обід.
Я вискочила у двір і почала стрибати на скакалці. Хлопці біля Сашканого дому змагалися, хто далі плюне. Вигравав Сашко — по їхнім обличчям було видно: він сміявся, а Колька з Дмитриком насупилися.
— Хлопці! Хтось заїхав у той порожній будинок! Ходімо дивитися!
— Хто останній — той каченя!
Ми гуртом зірвалися з місця й побігли на сусідню вулицю. Дім стояв пустий вже друге літо. Але сьогодні біля нього — вантажівка, чоловіки виносять меблі. Ми підбігли. Один дядько зняв кепку, почесав спітніле чоло:
— Дітки, де тут води попити можна?
— Я з дому принесу!
— А можна біля колонки!
— Покажете?
— Ходімо, покажемо. А кого ви привезли?
— Бабусю. Стареньку. Поводьтеся з нею добре, гаразд? У неї нікого немає. Це все, що я знаю.
— Ми добрі! А можна завтра прийти знайомитися?
— Звісно, приходьте.
Ми розбіглися по домівках, а Дмитрик лишився. Він мріяв стати водієм. Навіть запах палива йому подобався. Він заліз на яблуню перед будинком і тихо спостерігав.
Раптом під деревом почувся голос:
— Пробач, хлопчику. Не хочу турбувати, але мені ніде переночувати. Я ключі загубила. Ти не міг би через віконце залізти і відчинити двері?
Дмитро завмер, потім кивнув.
— Мене звуть Дмитрик. Я вам допоможу. Тільки мені треба, щоб дядьки підсадили.
Він зістрибнув із дерева й опинився біля маленької бабусі з добрими очима.
— А пиріжки з чим любиш, Дмитрику?
— З варенням. І ще з цибулею та яйцем!
— Запам’ятаю. Через пару днів запрошуй друзів — на пиріжки.
Він проліз у віконце, відчинив двері. Будинок був заДім був занедбаний і порожній, але за кілька днів наповнився теплом, сміхом і запахом свіжих пиріжків, які бабуся Тетяна пекла для нового онука.
