Ви́бір, якого́ я ніко́ли не хоті́ла: між чоловіком і онуками
Я, Ната́ля Васи́лівна, прожила́ з чоловіком со́рок ро́ків. Ми були́ ти́ми сами́ми «класи́чними» — він шано́ваний у місті лю́дина, працюва́в у будіве́льній компанії, я́ — виклада́ла матема́тику в коле́джі, вела́ господа́рство, вихо́вувала си́на, трима́ла себе́ з гі́дністю. Складнощі бува́ли, але ми дола́ли їх. Здава́лося, нас ніщо́ не злама́є. Та злама́ло.
Наш син Олеќса ви́ріс копі́єю ба́тька — суво́рий, гордий, рішу́чий, із залізни́м хара́ктером. Не пив, не гуля́в, закі́нчив університе́т із відзна́кою, працював у IT. Ми пиша́лися ним, ба́чили в ньому́ продо́вження себе́. Олеќса вже був одру́жений, але той шлюб розпа́вся че́рез рік — дружи́на зра́дила. Мій чоловік, Васи́ль Опана́сович, сприйня́в це як особи́сту зра́ду.
Незаба́ром син зустрі́в іншу. Ми споча́тку зраді́ли, та ра́дість швидко зга́сла — його обра́ниця була́ за́міжньою. Соломі́я. Гарна́, розумна́, вихова́на. Та в о́чах чоловіка — грішна́. Він оста́точно відмо́вився її при́йняти.
— Скажи́, Ле́ську, як ти́ може́ш бу́ти з не́ю? — запита́в Васи́ль одного́ ве́чора за вече́рею. — Вона́ ки́нула чоловіка зара́ди те́бе. Ти́ ду́маєш, з тобо́ю вона́ так само́ не вчи́нить?
— Та́ту, я коха́ю її. Це мій ви́бір.
— Тоді́ вважа́й, що батька́ в те́бе більше нема́є.
Ті слова́ ста́ли ви́роком. Олеќса пішов із до́му тіє́ї ж но́чі. А вранці Васи́ль заблокува́в йому́ картку, припини́в опла́чувати магістрату́ру, подзвони́в на робо́ту си́на й заборо́нив дава́ти йому́ відпу́стку «через сіме́йні пробле́ми».
Я намага́лася говори́ти з чоловіком, блага́ла не рва́ти зв’язки з рі́дною дити́ною. Та він був непохи́тний:
— Хто раз зра́див — зра́дить зно́ву. Не хочу́ зна́ти ні його́, ні ці́єї… блудни́ці.
Олеќса зняв одну́ кімна́ту на околиці Чернігова, влаштувався на дру́гу робо́ту, щоб випла́чувати кредит. Соломі́я розлучи́лася й переї́хала до ньо́го. Незаба́ром вони́ одружи́лися, але до нас — ного́ю. П’ять ро́ків я не чу́ла його́ голосу, не ба́чила, як він живе́. А се́рце ни́ло. Особли́во, коли ви́падково дізна́лася, що в них народи́лася доне́чка — моя́ ону́ка.
Я почала́ блага́ти Васи́ля: «Про́сти. Він усе́ одно́ наш син». Та чоловік лише сти́снув гу́би й промови́в холо́дно:
— Якщо захо́чеш спілкува́тися з ним — іди́ з до́му. Я не дозво́лю, щоб у моїй сіме́ї зра́да була́ нормою.
Я сподівалася, що він заспоко́їться. Та ні. І тоді́ я нава́жилася. Знайо́ма з апте́ки дала́ адре́су Оле́кси. Я купи́ла ігра́шки для дівчи́нки, зібра́ла проду́кти, спекла́ пиріг і пої́хала.
Він відчини́в не одра́зу. Диви́вся на мене́ довго. Поті́м обійня́в. Без сло́в. Соломі́я вийшла́ з ку́хні, уся́ в бо́рошні, посміха́ючись. Вона́ не трима́ла зла. А дівчи́на… дівчи́на з ти́ми сами́ми блаки́тними очи́ма, як у Васи́ля, ки́нулася мені́ в о́бійми.
Ми сиді́ли до ве́чора, пили́ чай, зга́дували. Я блага́ла проба́чення за мовча́ння. Вони́ — пробача́ли. Уве́чері я поверну́лася додо́му.
На ку́хні — ніко́го. У спа́льні — порожньо́. Лише на сто́лі, біля дзерка́ла, акура́тним по́черком:
«Я попере́джав. Васи́ль».
І все. Валі́зи забра́ні. Телефо́н ви́мкнений. Чоловік пішов. Наза́вжди.
Не зна́ю, що боля́че — зра́да си́на чи розста́вання з чоловіком. Я не зра́джувала, не бреха́ла. Я ли́ше пішла́ до ону́ків. До своє́ї кро́ви. Та для Васи́ля і цього́ ви́стачило, щоб перекресли́ти ці́ле життя́.
Тепе́р я живу́ сама́. Іноді Соломі́я заві́дТепер іноді вночі прокидаюся від шепоту, що нагадує його голос, та обертаюся — і знову порожнеча.
